ВОСЬМЕ КОЛО ПІДЗЕМКИ

11.11.2019

Рассказ "Восьмой круг подземки" в переводе на украинский (из сборника "На тому березі").

...Едді прослизнув до вагона останньої миті, і гільйотинні двері, даремно брязнувши, зачинилися в нього за спиною. Завила сирена, потяг зі свистом та гуркотом рушив з місця, миттєво набравши швидкість. Хтось мимоволі зойкнув, упавши на шипчасте поруччя. Едді тільки усміхнувся — цей зійде на першому або другому колі. Або загине. Підземка не має до таких співчуття.

Перед очима промайнуло обличчя того хлопця, там, угорі — побите, спотворене болем та відчаєм, його собачий погляд знизу вгору на полісмена з занесеним кийком. Сам винен — не встиг перебігти на зелене світло — та все ж...

...Загальмував потяг ще раптовіше, ніж стартував, але вистромлені з торцевої стіни голки цього разу нікого не встигли прохромити. Якусь мить Едді думав, чи варто зараз виходити, і ця пауза врятувала йому життя. Високий хлопець у картатій ковбойці та вузьких блакитних штанях кинувся до виходу — й потрапив у брейк-режим. Ляснули стулки дверей, — хлопця розітнуло навпіл. Хлюпнула кров, на підлозі розтулилася чорна паща утилізатора, скалічене тіло впало в діру. Підлога зімкнулася.

Брейк-режим спрацьовує рідко, особливо на першому колі, тож до наступної станції пасток можна не боятися. Але там конче потрібно буде вийти. Залізне правило дес-райдерів: в одному вагоні — одна зупинка.

Під стелею мертвотно-блідим світлом блимали гост-лампи, і в такому освітленні всі пасажири дуже нагадували прибульців з того світу. "Більшість із них невдовзі справді перетвориться на небіжчиків", — подумав Едді. Сам Едді до небіжчиків не збирався. Втім, як і всі інші. До речі, й той хлопець, якого розітнув брейк...

Додумати до кінця Едді не встиг. Потяг загальмував у віддаленому кінці станції, але їхній вагон зупинився там, де ще можна було дострибнути до перону. Едді першим скочив на платформу, легко здолавши семифутове провалля. Майже одночасно з ним приземлився хлопчак з чорним пушком майбутніх вусів. Едді встиг помітити, які зібрані його рухи. Міцний супротивник. За ним треба пильнувати. Ще невідомо, що в нього в кишенях.

...Ескалатор несподівано обірвався, під ногами розверзлася прірва. Едді був готовий до такого. На "обриві" ловляться тільки новенькі. Він рвучко перекинув тіло на сусіднього ескалатора, який спускався донизу. Перше коло пройдено. Але це так, розминка.

Сходинка під ногами попливла вниз, і Едді завис на поручні. Ззаду почувся крик і миттєво захлинувся — його зім’яли шестерні, що оберталися внизу. Едді озирнувся з потаємною сподіванкою — де там, чорнявий хлопчак був живий-здоровий, погойдувався на поручні, як і він.

Сходинка стала на місце, і Едді відразу ж прибрав руку вниз. Вчасно. Усією довжиною поручня з тріском прокотився електричний розряд, і ті, хто не встиг відсмикнути руку, зсудомлено попадали на сходи. Гаразд, першу зелень скошено...

Едді стрибнув з ескалатора, щасливо обминув розтулені перед ним "бісові сідниці" й побіг пероном. Почалося друге коло.

Потяг підійшов майже відразу, зупинився посеред платформи. Це було підозріло, але залишатися на місці було ще небезпечніше, тож Едді стрибнув усередину. Деякі, серед них і чорнявий, теж встигли стрибнути у вагона, раніше ніж гільйотинні двері зачинилися й комусь відрубало руку. Шкода хлопця, але цей, хоч і без руки, житиме — на другому колі ще рятують поранених...

Підлога розтулилася, і Едді разом з усіма знову завис на поруччі. Недаремно йому не сподобався цей потяг. Ось зараз як ударить током по руках!.. Хоча ні, не вдарить. У підземці завжди є шанс. Маленький, ледь помітний — але є. Це тільки в росіян, кажуть, є такі місця, де взагалі немає жодного шансу. Але росіяни й там проходять. Якщо це правда.

Бо вони мастаки брехати. Хоча б про те, що в них не проводяться облави... Поліція, мовляв, сама боїться носа на вулицю виткнути. Кому тоді потрібна така поліція?! Чи як там вона в них називається...

До станції залишалося повисіти секунд з двадцять, коли здоровило, який висів поряд з Едді, несподівано вдарив його ногою в живіт. Від болю Едді ледь не розтис руки, але дивом утримався. Ох ти, жирна свиня... Едді поклав руку в кишеню куртки й намацав стареньку запальничку. Хай тільки товстун іще щось утне на другому колі. А якщо він "зелений", — він спробує ще раз. Здоровило спробував. Та коли він гойднувся на поруччі, Едді витяг руку й черкнув коліщатком біля товстих пальців, які вчепилися в рейку. Хлопець заверещав, інстинктивно відсмикнув руку. І тут потяг загальмував. На крик бідолахи ніхто й вухом не повів. На них чекало третє коло.

Дзеркально-блискучі сталеві стулки дверей розтулилися, але замість підлоги внизу, як і раніше, чорніло провалля. Це не здивувало Едді. Що не кажіть, а минулого разу він добувся аж до сьомого кола. Щоправда, там його ледь не розчавив "реготунчик" і довелося зійти з дистанції.

Едді гойднувся, вдало вибраної миті розтис пальці і впав наперед, таки встиг вхопитися за край платформи. Контактна рейка, як виявилося, була небезпечно близько. Макуха! Він підтягся й перекотився через край. Он воно що, "лабіринт". Третє коло.

Схожі на ковзанярські доріжки повзли пероном, перехрещувалися на різних рівнях, переплутувалися й міняли напрям. Кілька секунд Едді спостерігав за цим зовні хаотичним рухом, поки не відчув, куди потрібно йти. Він не зміг би пояснити, як йому це вдається, та й не думав комусь щось пояснювати. Коли Едді стрибнув на обрану ним доріжку, поряд з ним опинився чорнявий. Позаду їхало ще троє. Так, тільки троє. Швидко вони...

...Едді автоматично перескочив на сусідню доріжку, і на те місце, де він щойно стояв, опустився важкий прес. Пропустивши наступну магістраль, Едді перестрибнув на далеку лінію, тоді на ще віддаленішу... За десять хвилин він щасливо дістався протилежного краю платформи. Ще через хвилину тут зібрався весь їхній гурт.

Потяг уже чекав на них. Всередину всі заскочили без втрат, тільки останньому відірвало підбори на черевику. Пощастило. Могло й ногу відтяти.

Щойно потяг рушив з місця, як у вагоні відразу погасло світло. Це не обіцяло чогось доброго. Авжеж! Зі стін ліниво поповзли пагони мацаків, готові присмоктатися до кожного з них. Вагон-спрут! Влипнув!.. Відразу четверте коло. Едді вихопив з рукава ніж та заходився відрубувати найближчі до нього мацаки. Решта були зайняті цим самим. Побоїще відбувалося без жодного звуку і в майже цілковитій темряві; чулося тільки важке дихання людей та зрідка — посвист ножа, що промахнувся й розсік повітря.

Один мацак все ж підібрався до руки Едді й миттєво присмоктався, прокушуючи одяг та шкіру. Він, не дивлячись, махнув ножем, але ця бридота й не думала відпасти! Насилу Едді спромігся відірвати зсудомлений цурпалок, але з руки текла кров. Якось замотавши передпліччя відірваним рукавом, він перевів подих. Добре було б перепочити, але рано — тільки на сьомому колі є острівець безпеки, "нейтралка". Цього разу Едді вирішив пройти дистанцію до кінця. Як і ті четверо. Правдиво, вже троє. Четвертий лежав на підлозі, обплутаний зовсебіч жадібно пульсуючими мацаками. Схоже, він був ще живий, але якщо навіть обрубати все це — він помре від втрати крові. Та попри все, худорлявий хлопець в окулярах — а чому цей студент й досі живий?! — схилився над помираючим і намагався розірвати цей страшний кокон. Спроба була цілковито марна, але Едді мимоволі відчув повагу до юнака в окулярах.

Перон. Стрибок, перекат. Позаду розлючено клацає "прищіпка", але запізно. Куди тепер? На інший край перону, на п’яте коло — чи відразу на шосте, через "геморой Емма"?.. І Едді стрибнув у тунель.

Він одразу понісся вниз дуже гладеньким похилим жолобом. Тут було темно, тож Едді зодяг інфраокуляри. З усе зростаючою швидкістю він котився по трубі, яка раз у раз вигиналася під різними кутами. Завдяки окулярам Едді вчасно встиг помітити довге лезо, котре вискочило з підлоги; притиснувшись до стіни, хлопець пролетів за дюйм від нього. Закрут, ще один... Згори звисають сталеві гаки. Едді притиснувся до підлоги, намагався бути якомога пласкішим. Далі, далі...

І враз попереду замерехтіло світло. Це або станція, або... Або! Це були фари потяга! Клятий "геморой" викидав його просто під колеса. Едді ледь встиг вихопити вакуумного присмоктувача та приліпити його до стіни. Потяг гримкотів упритул до нього, а він висів, чіпляючись за рятівного присмоктувача, і молився до всіх богів, яких міг згадати. Посеред молитви у спину Едді щось штурхонуло, присмоктувач не витримав, і він полетів під колеса...

...Отямився Едді майже відразу. Боліла потилиця й обдертий бік, але, загалом, він легко відбувся. Певно, гепнувся в тунель за секунду після того, як потяг промчав. Ось що важить щира молитва за спасіння душі! Навіть коли текст її приблизний.

Поруч заворушилася темна пляма й відразу ж набула людських обрисів. Едді швидше здогадався, ніж розгледів, що це чорнявий. До дідька! Ще один живучий...

Край перону був зовсім близько. Цього разу Едді насилу видерся на нього — далося взнаки падіння. Його супутник виліз теж. Озирнувшись, здивований Едді побачив, що худорлявий юнак в окулярах теж з ними. А ось четвертого не було.

— А де цей? — вихопилося в Едді. Студент мовчки схрестив перед собою руки.

Едді відвернувся й побрів платформою, час від часу рефлекторно відхиляючись від флай-брейкерів, що раз по раз пролітали над ним. Голова думала погано, Едді йшов на "автопілоті", але це були дрібниці. На шостому колі є дещо серйозніше — якось Едді вже був тут.

Ось воно! Просто на нього мчав пристрій, який нагадував асфальтового котка, але, на відміну від останнього, мав неабияку швидкість. Коли машина була вже зовсім близько, він спритно відскочив убік. Коток не влучив, але відразу ж загальмував та розвернувся для нового наступу. До дідька, де ж потяг?! Немов знущаючись, з тунелю вилетів потяг і зупинився за кілька ярдів від Едді. Рятівні двері щомиті могли зачинитися, а навперейми вже мчав озвірілий коток. Сторч головою Едді кинувся до дверей. На пероні утворився розлом, підлога почала осідати, втікаючи з-під ніг, але, останнім зусиллям відштовхнувшись від зруйнованого перону, Едді клубком вкотився у вагон, на диво, не поколовшись голками при вході. У порівнянні з платформою шостого кола цей смертельно небезпечний вагон видався Едді рідною домівкою...

...Зовсім як тоді, років десять тому, коли сказився їхній район. Усе навколо розвалювалося, земля втікала з-під ніг, горіли сараї, а позаду невмолимо сунуло брудне громаддя бульдозера із занесеним ковшем. Ну тепер нехай вже буде, тепер усе ж дес-райд, а тоді... Тоді вони просто не встигли вчасно виселитися. Але Едді вдалося втекти. І тоді, і щойно...

Чорнявий та студент в окулярах були вже тут.

— Дякуємо. Ви відвернули його увагу від нас, — чемно сказав студент.

У відповідь Едді брудно лайнувся. Авжеж, відвернув... Просто триклятий коток погнався за ним, а не за цими почварами, хоч було б ліпше, якби він повівся інакше.

Потяг рушив з місця й полетів у темінь. Попереду було ще двоє кіл.

...Вони вискочили на платформу майже синхронно й відразу ж попадали, розпластавшись на підлозі. Тьмяне дванадцятифутове лезо з посвистом пролетіло над їхніми головами і зникло, мов його й не було. Далі потяги не їздили. Сьоме та восьме кола мусили пройти пішки. Вагон, хоч і ховав у собі небезпеку, але давав хоч якийсь захист — тут людина була позбавлена навіть цього.

Не чекаючи інших, Едді звівся на ноги й побіг до протилежного краю платформи. Він опинився біля пішоходного тунелю, прозваного в народі "кишкою", очманівши через відсутність пасток і боячись цього понад усе. Чорнявий зі студентом, тупо дивлячись на нього, пішли платформою, і відразу ж їм назустріч виїхали три котки. Едді притиснувся до стіни тунелю, спостерігаючи за всім, що діється.

Студент петляв, як заєць, на диво спритно обминаючи "чорні діри", а його наздоганяв, уже наступав йому на п’яти коток. Чорнявий мчав рівно, як стріла, але це не був панічний біг зацькованої звірини — це була славетна "лінія життя", про яку чув кожен дрес-райдер. І все було б добре, але йому навперейми скреготіли відразу два котки.

Студент останньої миті стрибнув убік, коток промахнувся, зім’явши кілька флай-брейкерів, які занадто низько спустилися. Після цього машина розвернулася, але було вже пізно. Студент на цей час уже стояв поруч з Едді.

— Молодець! — схвально мовив Едді. Юнак в окулярах ніяково усміхнувся, і від цієї усмішки Едді відразу стало якось легко на душі.

"Ще побігаємо!" — думав він, не помічаючи, що думає чомусь у множині.

Чорнявий був приречений, однак уперто продовжував бігти по прямій, не звертаючи. Обидва котки наздогнали його одночасно, але раптом чорнявий витворив неможливе: він злетів у повітря, підстрибнувши футів на шість, зробив сальто й покотився пероном, так і не відхилившись від своєї "лінії життя". Цієї миті, коли він був у повітрі, обидва котки зіштовхнулися один з одним. Спалах вибуху на мить засліпив Едді. Коли до нього повернувся зір, на платформі догорала з чорним чадним димом гора покрученого залізяччя. Чорнявий стояв поруч з ними, і було чути, як тривожно б’ється його серце. Едді мовчки потиснув йому руку — чогось ліпшого вигадати він не міг.

— Гайда, — мовив він раптово охриплим голосом і, не озираючись, покрокував "кишкою".

У "кишці" не було пасток, але тут на дес-райдера чекало дещо страшніше від стандартних випробувань перших кіл. І воно не змусило довго на себе чекати. Попереду спалахнуло сліпуче світло, почулося наростаюче виття та гуркіт — так, мабуть, реготав диявол у себе в пеклі, знущаючись над черговим безталанним грішником. Тому цей винахід і прозвали "реготунчиком". То був величезний металевий циліндр, діаметр якого майже збігався з діаметром тунелю. Час від часу циліндр мчав "кишкою" туди-сюди.

Хтось із бувалих дес-райдерів розповідав, що як бігти назустріч "реготунчику", нікуди не звертаючи, з криком "Задушу!" — то він зупиниться й покотиться назад. Певно, це був жарт, і Едді не думав його перевіряти. Він помчав тунелем, шукаючи рятівну нішу в стіні — вона мала бути десь тут! Ось вона... Едді шмигнув у нішу і притиснувся до стіни. Наступної миті його притисло ще дужче, але це, як виявилося, був лише чорнявий. "Реготунчик" з виттям промчав повз них.

"Шкода студента, — подумав Едді, — не встиг... А хоч би і встиг — у ніші місця ледь на двох вистачає".

Виття несподівано стихло, почулося чавкання й запанувала тиша. Едді та чорнявий одночасно визирнули зі своєї криївки, при цьому чорнявий відпустив руку Едді, яку притискував до стіни. "Боже, якби ж не він, я міг би залишитися без руки!" — усвідомив Едді й цілком новими очима поглянув на чорнявого, але той дивився в інший бік, туди, де зник "реготунчик".

Там стояв живісінький юнак в окулярах. Він кинув на підлогу почорнілий пластиковий квадратик і закрокував до них. Ну звісно! Студент висвітлив лайф-карту. Тепер він на десять хвилин у безпеці. За цей час мусить або дістатися фінішу, або зійти з дистанції, тому що на восьмому колі без лайф-карти — неминуча смерть.

— Підеш далі чи зійдеш? — запитав Едді студента, коли той підійшов до них.

— Зійду. Пройдуся з вами до "нейтралки", переведу подих і зійду. З мене досить. Минулого разу я дійшов тільки до шостого кола.

"О, то він не новачок, — подумав Едді. — Втім, можна було й раніше здогадатися..."

...Усі троє вилетіли на острівець, перестрибнувши пульсуючий вогнями кордон, і попадали на підлогу. Хвилину-дві лежали мовчки, відпочиваючи. Потім студент зиркнув на свій лайф-таймер. У нього залишалося близько шести хвилин. Він знову ліг і, трішки помовчавши, заговорив:

— Тільки подумати, а раніше ж підземка була звичайним засобом пересування. Якихось тридцять-сорок років назад.

— Що за байка! — ліниво буркнув Едді.

— Це не байка, — образився юнак в окулярах. — Я читав у книжках.

— У книжках... А гільйотинні двері? А "бісові сідниці"? Мені б того автора, що "реготунчика" вигадав...

— Усього цього тоді не було.

— А що було? — зацікавлено підвівся чорнявий.

— Просто підземка. Рейки, вагони, а на дверях замість ножів — гумові прокладки. І ескалатори звичайні, без пасток.

— То якого біса все це вигадано? — недовірливо запитав Едді.

— Усе це трикляті системи, що самоорганізуються... та симбіонти-програмісти, — пробурмотів студент. — Втім, перепрошую, мені пора.

Він підійшов до іржавої драбини, яка спускалася згори, й почав дивовижно спритно підніматися нею. Невдовзі зник з-перед очей.

— Ще хвилину лежимо і йдемо геть, — мовив Едді. — Залишилося останнє коло.

— Не варто. Полежте іще. Відпочиньте...

Едді різко обернувся. На пружку малого острівця стояло двоє. Здоровань футів на шість з половиною та старий армійський "Бертольд". Другий був невисокий на зріст, безбровий, з гладенькою шкірою, тільки його очі здавалися чоловічими. Ліворуч, край драбини, стояли три "шістки" з залізною арматурою в руках.

— І шестикрилий серафим посеред шляху їм явився, — пропищав кастрат. Здоровань щось похмуро буркнув — мабуть, оцінив жарт.

Про "серафимів" Едді чув.

— Хлопці, — запхинькав він, — дайте нам спокій, у нас, крім штанів, брати нема чого, а штани ми вам віддамо, ви тільки моргніть, ми відразу...

— Згинь, нечестивцю, — повчально мовив безбровий. — Не випробовуй серця наші обманом. Усвідомив?

Едді усвідомив. Те, що їм потрібні лайф-карти, — це він усвідомив миттєво. На товкучці за таку карту давали до семи "штук", так що навіть через дві варто було ризикнути. До речі, він сам придбав ці карти на товкучці. Він же не запитував, звідки вони в торгівців.

— Хлопці, — улесливо затяг Едді, — хлопці, не беріть гріха на душу, ми ж без них на вісімці кроку не зробимо...

Він встигне. Мусить встигнути. Кидок на здорованя — а саме цього від нього не чекають — і він пірне в "кишку". Гнатися за ним не будуть — навіть симбіонти не зловлять дрес-райдера в підземці, та ще на сьомому-восьмому... справді, вони ж не самогубці... Ось тільки чорнявий... Ну що ж — чорнявий...

Якось несподівано для себе Едді кинувся під ноги не здорованю, а кастрату — той виявився, як не дивно, досить важким. Едді з криком жбурнув кастрата на здорованя. Рефлекси в того були чудові, здоровань устиг відхилитися, й кастрат з вереском вилетів за межу "нейтралки" та зник у "сідницях". Молодець здоровань, у здоровому тілі — здоровий дух! Ну а тепер — у "кишку"!.. Але, стрибнувши несподівано для себе геть в інший бік, Едді перехопив руку з арматурою, що збиралася розбити чорнявому голову, і всією вагою навалився на чийсь лікоть.

Спочатку він подумав, що сам зламав собі руку — звук пострілу був дуже тихий. З підлоги Едді бачив, як здоровань знову заносить пістолет. Дуже боліло прострелене плече, але це, схоже, нікого не цікавило. Як виявилося, цікавило. Бо сорочка на грудях "серафима" набухла кривавим пухирем, навсебіч полетіли шматки м’яса, і здоровань гепнувся на підлогу з дуже здивованим виразом обличчя. Рештки зграї миттєво зникли в сірому отворі люку.

Вже не криючись, чорнявий витяг з кишені невеликого циліндрика й посунув його у правий рукав, з якого йшов дим, — тепер його гранатомет знову був з набоєм. Потім чорнявий підняв пістолет і віддав його Едді.

— Бери. Згодиться.

— Ти цілий?

— Майже. В ногу ножа загнали.

— А мені плече зачепило. Але це дрібниці. Як тебе звати?

— Макс.

— А мене Едді. Йти зможеш?

— Спробую. Якщо не зможу — підеш сам.

— До дідька, — Едді несподівано для себе вимовив це дуже лагідно. Він допоміг Максові перев’язати ногу, й вони підвелися з підлоги. Попереду чекало восьме коло.

Едді погано усвідомлював, що було далі. Вони, похитуючись, брели пероном, який обвалювався під ногами, навколо горіли стіни, не вистачало кисню; обоє раз по раз інстинктивно відхилялися від флай-брейкерів та кульових блискавок, обминали пастки, навіть не помічаючи їх, і все йшли та йшли...

Часом Едді здавалося, що він знову нагорі, в місті, і навколо знову пожежа, все палає, і Нічийні Будинки корчаться в полум’ї, а пожежні цистерни заливають вогонь кислотною сумішшю, і ще невідомо, що гірше — ця суміш чи вогняне пекло навколо; а там, далі, за стіною полум’я — поліційні кордони, чекають, коли на них вибіжать втікачі симбіонти, і вони не будуть дивитися — вони завжди спочатку стріляють, а вже тоді дивляться... Потім настала мить просвітлення. Вони були у "кишці", а на них з обох боків насувалися "реготунчики". До ніші далеко, та й двом не вміститися в цій ніші. Але кинути Макса Едді вже не міг. І тоді він зробив те, що годину тому навіть не спало б йому на думку. Він вихопив свою запасну заповітну лайф-карту, дивом пронесену повз контрольний автомат, і поклав її в Максову долоню — свою Макс уже на цей час висвітив. Дві картки спалахнули одночасно, і "реготунчики" зникли, мов крізь землю провалилися. Але тут, на восьмому колі, лайф-карти функціонували тільки одну хвилину, на відміну від десяти на інших колах та півгодинного терміну при звичайній роботі підземки.

Хвилини їм не вистачило. На них знову мчав "реготунчик", а до перону ще було далеко. І тоді вони обидва розвернулися й занесли правиці зі зброєю. Це було заборонено, але до дідька всі заборони! Спалахи пострілів зблискували один за одним, а їм навіть не спало на думку, що набої в гранатометі та пістолеті мали б давно закінчитися. Тільки як стихло виття, вони опустили зброю. "Реготунчик" перетворився на гору плавленого металу.

Потім знову провал пам’яті. Едді зауважив тільки, що Макс упав і вже не міг підвестися, і тоді він взяв його на плечі й поніс. Макс чинив кволий опір, навколо стріляли електричні розряди, їх наздоганяла якась дурнувата фіолетова хмара, Едді плентався з останніх сил, лаючись щойно вигаданими словами...

Поки не побачив світло.

...Зусюди блимали спалахи, просто на них були спрямовані всі кінокамери, і якийсь хлопець у білому смокінгу та з осяйною усмішкою щось кричав у мікрофон, а Едді все ніяк не міг втямити, що він каже.

— Едді Мак-Грейв... Переможець... Гордість нації... Приз у тисячу лайф-карт... прогрес Людства...

— Недоумок! — загорлав Едді, хапаючи хлопця в смокінгу за лацкани. — Максе, скажи цьому...

Раптом він побачив у натовпі юнака в окулярах, який весело помахував їм рукою, і знепритомнів...

* * *

...Вони втрьох сиділи у тісному помешканні студента (Едді так і не спромігся дізнатися його ім’я) і пили каву та синт-коньяк. Юнак в окулярах уже хвилин зо п’ять щось говорив, але Едді його не чув. Тільки одна думка пульсувала в його мозку: "Дійшли!.."

Поступово до його свідомості все ж долинув студентів голос:

— Мерзотники! Вони самі не розуміють, що створили! Це ж пекло... А ситі приречені чорти в піжамах, обтяжені родинами та боргами, насолоджуються муками гинучих грішників... на сон грядущий! А там хоч потоп...

Едді простяг руку до бокалу з коньяком — точніше, хотів простягти, але не встиг, тому що бокал сам посунувся в його долоню. Він навіть не помітив, як це сталося. "Я з’їхав з глузду", — подумав Едді. Але тут він згадав їхнього гранатомета з одним набоєм, який вистрелив разів сто, свій безпомилковий вибір дороги в "лабіринті", "лінію життя" Макса...

Вони мали загинути. Але вони сидять і п’ють каву. Вони стали людьми. Або не зовсім людьми. Або ЗОВСІМ людьми. Ким же вони стали?

"Це не пекло, — подумав Едді. — Він каже не те. Це чистилище. Не пройшов — потрапив у пекло. Пройшов — ..."

Тут Едді помітив, що студент мовчить і сумно дивиться на нього.

— Едді, друже, — тихо мовив юнак в окулярах. — Невже ти хочеш, щоб і твої діти ставали людьми, тільки пройшовши всі вісім кіл цієї підземки?..