Бог втомився

Бог кожен день втілюється в сонмі дітей своїх,

В першому, сотому, тисячному — Господи, скільки їх,

Тільки куди ти дінешся від перемог і тривог?

Втомився Бог.

Грішний, святий, катюга, лікар, солдат, інвалід,

Бухарик, чия-то бабуся, а разом з бабусею дід,

Список френдів і підписників, перший і третій бот.

Втомився Бог.

Він карає і милує, любить, веде до біди,

Сам себе вбиває, сам собі наливає води,

Ця іпостась наворочена, та — суцільний лубок.

Втомився Бог.

Він кожен день втілюється, така вже робота у Нього,

Пручається, не кінчається, бурмоче під ніс: «Нічого!

Хотілось би якось інакше, та не зістрибнути з хреста…»

Втомивсь?

Всі втомилися, так.

Ось вам слово «дощі», ось і рима «тріщить»;

Вірш співа чи вищить, і до чого дощі, невідомо.

Зникло щастя? Знайди, принеси, доклади;

Я, ходжа Насредин, то кажу тобі, друже, свідомо.

Так, дощить, блиск води, так, йдемо в нікуди,

Так, в багнюці сліди, ще і ґвалт нам у спину несеться,

Ми із дріжжю «на ти»; де ішак? — не знайти,

Може, звести? Прости, ми не злодії, ні — не в тім сенсі.

Хоч вовками тут вий, а ішак тільки свій

Гідний нам — на кривій ішаки не свої не вивозять,

Хай ішак не скакун, ти повір ішаку,

Він тобі на віку був написаний. Літо чи осінь,

Навіть клята зима, не втрачаймо ума,

Мрій про дім свій нема, про притулок і ліжко в оселі —

Ти шукай ішака, так, свого ішака,

Ти ж ходжа, не шакал, ходоки ми з тобою веселі.

Якщо ми ходоки, і не давлять роки,

Так нащо ішаки? Бо від них купа різної шкоди!

Та не знають знавці, що ішак їм не цирк,

Він мудрець Лао-цзи, якщо знати до нього підходи.

І для вас, і для нас він — крилатий Пегас,

Ще й сильніш за бика-с, сивка-бурка і вірний товариш.

Славтеся, ішаки, їжа вам — будяки,

Гімн — касиди рядки, а з коняками плову не звариш!

Він красивий? Та ні, ще й копита в лайні,

Ти пробач сатані, якщо впертим буває кошмаром.

Не кричи: «Нумо йди!» Вам не треба туди.

Тут є трохи води, хліб, а ще кожній тварі по парі!

І земля наша — ні, зовсім не на слоні! —

На ішачій спині, що несе і планети, і сонце,

Нас з тобою несе, а іще інше все,

Що там є, геть усе, зрозумій — ось тобі на долонці.

Не тютюн — анаша, якщо поруч ішак,

І не треба й гроша, якщо добрий ішак під тобою,

Він — дорог падішах, і співає душа,

Тут нам крапка і ша, і судьби ми коханці обоє!

Оце чат, де кричать — тут рубають з плеча,

Б'ють, волають, вищать — казани тут, пательні та й вила.

Оце чат, де мовчать — сльози, сум, тихий час,

Друг нас не зустріча, а розлука — безрадісний вимір.

Ось канал, де війна — біль, біда та вина,

І щербата стіна, бо остання, а інші вже впали.

Ось канал, де вона — зовсім і не війна,

Їй ім'я сатана інше дав, тільки падло є падло.

Ось щоденник — і де з нього користь? Гуде

Зранку світ. У людей сталь в повітрі та й дибки планета!

Той, хто був, раптом зник, замість прізвища ник —

І рвонув як двійник по бурхливих морях інтернету.

Ось вай-фай, тут лафа: фотка, лайк чи строфа,

З ноти «до», з ноти «фа» — все знайде собі місце, красава,

Ляже в вічний астрал. Тут з правами, без прав,

Сам придумав чи вкрав — невідомо та ще й нецікаво.

Он за склом — Вавілон. На екрані твій клон

За кермом, за столом, день народження знову і знову,

Ось труна, квіти ось, ось і ти (чи здалось?),

Селфі клац! — ваша мосць, ну який чоловік був чудовий!

А реал —  він гіркий, несмачний, ніякий,

Тоскний, в'ялий, м'який в порівнянні з отим віртуалом,

Не збудуєш ефект, не замажеш дефект,

І не висловиш «фе» тьмою гіфок — обличчя замало!

От життя, ну скажи ти, просто прірва у житі,

Ми в реалі пажи ті, королі та тузи в віртуалі,

Як би так, щоб зі школи більш не жити ніколи,

Щоб роки по приколу в топці полум'ям синім палали?

Хай би фінішем — старт, але ось аватар,

З пелюшок — і до ста, але вірусний постик у блозі?

Народився — і труп, та канал на YouTube…

І хоч дуб, тупий дуб — патентований рай в епилозі!

Хотілося в інші часи,

А випала наша толока,

Хотілось коня і в ліси,

А випав не кінь, а сволота.

Хотілося спокою… Га,

Який тобі спокій, небоже?

Махнути б рукою! — рука

Застигла, як взимку ріка,

І, курво, махати не може.

Не скласти бажанням ціни,

На них клята доля начхала,

Вірш — панцир хрусткий та скляний,

Сталь вдарить, і міці замало.

Даруй, милий Боже, мені,

Між доброго спадку і злого:

Хоч пам'ять — і ділом, і словом,

Хоч свічку в нічному вікні.

Коли все кругом, наче в горлі кість, і з кожним днем прибуває,

На зміну страху приходить злість і немузично співає,

Фальшивить, з дієзами коїть зле, іде мимо слів і нот,

У злості погано зі співом, але

Характер у сучки — не крем-брюле,

Коротше, повне лайно.

Коли вороги — роги з іклами, ще й рупор у роті стирчить,

І каже страх: «Ой, не звикли ми! Біжи та в голос кричи!»

І каже страх: «Ну куди ти, лось? Ти зовсім здурів, чи шо?»

Тут злість бере страх за зів'ялу млость

І грубо командує: «Почалось!

А ну підняв дупу! Пішов!»

І дупа злітає сама собою, як перепел із трави,

І там, де тебе вели для забою, ідеш в повний зріст «на ви»,

А після «на ти», а потім без слів, і рев розпирає рота,

А злість співає: «До біса сплин!

Ми разом: я зла, ти ще більше злий,

Та ми ж, сучий сину, рота!»

І сучий, не сучий, нема перешкод, хоч злий, хоч не злий, у бій,

Не знаєш, що пити — горілку чи йод? — дудиш на заздрість трубі,

Отак повз нот, и бемоль — дієз, і щось вдалині горить,

Та злість велить, і запал не щез,

І глотку рвеш, а болить — то десь,

Не в тебе, мабуть, болить.

Вже потім заниє, аж вдарить з руки, вже потім і сяк і так,

І як волошки, горять синяки, ломота співа в кістках,

І тенор у тій ломоти тріщить, і в горлі іжак — еге ж!

А злість наллє і плесне в кущі,

І запитає: «Хто тут пищить?

Не п'єш? А чому не п'єш?»

Коли життя страшніше, ніж в аду,

Жах лізе в вірш, рядочок за рядком.

А за вікном туман як молоко,

Він каже: «Страх? Що буде, як знайду?» 

Він каже: «Страх — то для душі пальне,

Жар для поем, для од приємний дзвін.

І що тепер? Та рішення одне:

Довкола страх, немов лушпиння він,

Бери, хапай, вари у казані,

Годуй усіх, усіх — і дай мені.

Чом ні?!»

Я не відповідаю. Я боюсь

Погодитися. Із собою б'юсь.