Вовчий місяць

Ось дерева гойдаються, стогнуть в ночі листопадській,

Над деревами місяць злетів, він із хмар ліпить паски,

Ось завила сирена на місяць і гонить луну,

Ось по рейках іде ешелон на війну, на війну.

Ти сухими очима дивися в ці темні яри,

А волога збереться, не плач, просто плюнь й розітри,

Буде краще, ніж сльози, ніж спокій небесних стежин,

Помахай ешелону рукою, яка не дрижить.

Ось вагони-волхви йдуть за зіркою в дальніх краях,

Кажуть, десь у хліву народилося сиве хлоп'я,

І тому в чорнім небі струмок голубої води,

І тому до світанку кричать, все кричать поїзди.

Каже нам тиран: «Я хіба тиран?

Та невже то я вам міста стирав?

Ставив вам хрести та уздовж ріки?

Вік такий».

Каже нам тиран: «Голка є в яйці.

Ну, зламаєте — та хіба ж то ціль?

Ціль — коли весь світ і його гравці

У твоїй руці».

Каже нам тиран: «Голка та яйце,

Вибухне яйце — і нащо все це?

Потім хоч біжи, хоч кричи, юрмись…

Я втомивсь».

«Я втомивсь, як чорт, — позіха тиран, —

Я в тиран-ділах просто ветеран,

Я б давно пішов, та таких, як я,

Нема ні…»

Нема, тобто, нікого такого більше.

І допоки вінці слова рипить,

Дім руйнується і вогонь горить,

Гинутьсин, і брат, і дитя, і мати,

Ніде взяти,

Ніде взяти тих, кого з'їсть війна,

Тиші не знайти, тільки зойк луна,

І в сталеву вись лупить, як таран:

«Я хіба тиран?»

Хами панством пишаються,

Прямо з Тартару стриб на Парнас,

На зв'язку залишайтеся,

Ваша думка важлива для нас,

Ви ж наставник і вчитель,

Крокуєте взад і вперед,

Тут до вас було чисто,

І після хтось все прибере.

Те, що не вбило мене, не вбило тебе, її,

Те, що не вбило їх, — те вбило когось іще,

В ямі звеліло лежати, в будинку, розбитому вщент,

Геть порубило на фарш, закинуло в пащу руїн.

Те, що його не вбило, тебе не вбило, мені

Жити дало — нас робить сильніше, до речі,

В небі під хмарою кличе зорю сизий кречет,

Крила замазані попелом спалених днів.

Те, що нас робить сильнішими, — ні, я мовчу,

Геть суперечки, нехай собі робить, без коментів,

Двері зачинені, щільно закриті віконниці,

Світло в шпаринах горить, бо не гасять свічу.

Те, що не вбило нас, тихо крадеться в пітьмі,

Сил додавати нам зовсім не хоче, не хоче,

Хоче добити слабких і загибель пророчить,

Ось сто смертей, і ще десять з вершком, зрозумій.

Бути, не бути — одвічне питання, та не для катів,

Привид іде по стіні, як лисиця по насту,

Двері відкриті, відкриті й віконниці навстіж,

Ось ми назустріч виходимо — хто тут нас вбити хотів?

Не кажи про ту ніч, не пиши або краще збреши –

Ніч, коли листопади життя твого разом зійшлись,

Листопади усі, що були, і вже більш їм не буть,

Ось, сидять на гілках, і роки відлетілі скубуть.

І летить з тих років білий пух, білий пух, білий пух,

В небі чорному, наче у хащах, торує тропу,

Якщо довго дивитися, очі затьмарить сльоза,

А змигнув, і тією тропою вже йдеш ти назад.

Крок за кроком, останній за першим, рядок за рядком,

Дім за домом, любов за любов'ю, ставок за ставком,

За самотністю тиша, за волею буде ярмо,

Слід у слід, крик гучний за луною, отак і йдемо.

А коли листопади скінчаться, нікого нема,

Ти присядеш на камінь, зітхнеш — і це зробиш дарма,

Бо порветься зітхання на сорок маленьких шматків,

Бо на камені будеш сидіти ти сорок віків.

І ніхто не спитає: «Ти елін? А може, юдей?» -

Бо нема в листопаді тих слів для звичайних людей,

Усі рівні, до кожного осінь глуха та сліпа,

Всіх, мов буси, наскрізь пронизала пухова тропа.

А коли вийде термін сидіння, і геть маяття,

Сорок круків, мов хмара, до тебе тоді прилетять,

І об'являть ті круки: «Ти наш, бо це наша тропа,

Як ти звався, забудь, відтепер тебе звуть листопад!»

Я мовчу про ту ніч, що порвали вітри на шмати,

Коли крикнути я не зумів, ані допомогти,

Все стояв і дивився, у темряві бачачи сни,

Як сидять на гілках листопади, і ти один з них.

Чи робив я дурниці? Ой, люди, робив, і ще й як!

Я ходив по граблях, мов по клавішах фортепіано,

Невпопад виголошував лайку й хвалу. Непогано

Це робив я, на самий примхливий, добродії, смак.

Чи я промахи мав? Та я стільки їх мав на віку,

Що лупив і на звук, і навскидку, і все повз мішені,

Я стріляв і стріляв, та лише тільки гільзи в траншеї,

Будував я свій замок із цегли, а вийшлоз піску.

Чи грішив я? Питання дурне! Наче дихав, грішив,

Потім дихав, неначе грішив, збивши кепочку німба,

Був я богом Олімпу і мешканцем темного Лімбу,

І відмінності ці до вподоби моїй, бач,душі.

А навколо юрба гомоніла — святі та й святі,

Всі безгрішні, крилаті, ніколи дурниць не робили,

Щодо промахів — це не про них, точно в яблучко били,

Ось, рядами стоять: ідеальні, чудові, прості.

Я для них — запорукою щастя, коханий я їх чоловік,

Без такого, як я, вони зовсім би не існували:

То чиї би кістки вони радісно перемивали?

То чиєї гріховності стали б рабами навік?

День прожити — задача, та рішення має вона,

Хай від заздрості чорної здохне падлюка-війна,

Тепло нам, бо є друзі, нам очі коханої світять,

А іще на додачу ми маємо кухоль вина!