Арлекін і Коломбіна

Уявіть, сидимо ми всі разом на хмарці у вирії,

Всі святі, та такі, що сторонніх святих виноси,

І у кожного віє приємна духовність у вигляді,

Тобто добрі усі,

Чесно, добрі усі,

Ну з якого ти боку не глянь, найдобріші усі!

А іще уявіть, сидимо ми по краю казанчика

І купаємо ніженьки босі в киплячій смолі,

І такі ми всі грішники, лапочки, білочки, зайчики,

Гірш за всіх на землі,

Чесно, всіх на землі,

Ну з якого ти боку не глянь, мов чорти у золі!

А тепер уявіть, сидимо ми всі разом на бруствері

І повстати зібрались в останній рішучий ми бій,

І мундири на нас накрохмалені просто до хрускоту,

Ми круті, далебі,

Ой, круті, далебі,

Ну з якого ти боку не глянь, кожен гра на трубі!

Уявіть, ми у центрі сидим, де приймаються рішення,

Сидимо та приймаємо так, наче сам панотець,

Найприємніші ми, найгарніші, а ще наймудріші ми,

Просто хай би вам грець,

Чесно, хай усім грець,

Ну з якого ти боку не глянь, ворогам нашим грець!

А в кінці уявіть, сидимо ми гуртом на диванчику,

Може, і лежимо, звісно, краще лежати — лежим!

І в цеберці попкорн, а у склянці киплять випиванчики,

І поносим режим

Або хвалим режим,

Як не глянь, зрозуміло: державного рівня мужі!

Хутко мчить поземка чорна, по хиткому мчить асфальту,

Від аптеки до котельні, за котельню, де їмла,

Наче все пішло до чорта — інтернети, фейки, факти —

Десь там м'яко стелить хуга, тут лиш попіл і зола.

Чорна нежива поземка, мертвої золи склепіння,

Логіка ракетних залпів, нелюбові краєвид,

Пам'ять, видих невеселий, вдих, що схожий на хрипіння,

Хрип, неначе десь ворота відчиняються — лови!

І хвостом від чорнобурки, стежкою, що зледеніла,

Попід привидів ногами та чоботями людей

Клапті спогадів забутих, літер рій незрозумілий,

Діти плачуть, як побачать, слизький вихор де-не-де.

Чорна, аспідна поземка, порох злості, пил турботи,

Жмут ненависті та запах поту з кров'ю по краях,

Завтрашніх конфліктів зерна, кислий присмак несвободи,

Час, що викинули за борт, сохлої душі бур'ян.

Не пожалуєшся мамі, не збіжиш, не крикнеш «годі!»,

Ріже горе, наче бритва, хлеще плетений батіг,

Між притихлими домами, поміж завтра і сьогодні,

Мчить поземка чорним боєм — ні звалитись, ні злетіть.

Якщо я проводжаю приємну панянку у сад,

То не просто я так, а корюся словам Нострадамуса,

А коли я невірно пророцтва його відпрацьовував —

Ой, намучився я, а панянки-то як настрадалися!

Рваний лик ікони,

В куполі діра,

Десь гуляють коні

Берегом Дніпра,

Пісню не закреслиш,

Коні воду п'ють,

Господи, воскресни!

Ні, пав у бою.

Темне око Спаса,

Хрест втрачає міць,

Лейтенант запасу

З далеченьких місць,

Де у піднебессі

Доля розцвіла,

Господи, воскресни!

Смерть хоробрих зла.

А у тому полі

"Град" мов геть здурів,

Лупить, б'є, неволить

З ночі до зорі,

Та суши вже весла,

Здохни від нудьги!

Господи, воскресни!

Чуєш? Тиша, чесно.

Тиша навкруги.

Коли чомусь вас, друже мій, вбивають,

Мізерні збитки від того бувають,

Комусь це, мабуть, серце розбиває,

Але відсотки жалюгідні ці.

Коли ваш труп лежить у полі голий,

То пів мільярда у той час п'ють колу,

А пів мільярда сплять. Ці екзитполи

Вагоміші за вас наприкінці.

Одвічно правий мислить міліардом,

Одвічно правий мірить раєм, адом,

Немов щитом, себе прикриє бардом,

Цитатою, актором — злива, лий!

Коли живий ти, аргументів море,

Та ось дійшов кінця вже ваш кошторис,

Та ось по вам іде — о горе, горе! –

Важкий останній довід королів.

І все одразу робиться інакшим,

Цитати більш нічого вже не значать,

І роль чужу в кишеню не заначиш,

По Савці свитка, по мощах єлей,

Коли вбивають вас, безсила мудрість,

В душі ще закипа минула смута,

Але душа летить у хузі мутній

Над гаєм і ставком, і це не зле.

І той, хто вас сьогодні убиває,

Піт витирає, каже: «Так, буває.

Все, їдьмо далі». Чарку випиває,

Хрумтить, ти ба, солоним огірком,

А завтра ляже сам у кілометрі

Від вас, у берцях і старому светрі,

Що в світі у поточному моменті

Геть неважливо. Зрозумій, дурко!

Статистика — розгониста натура,

У неї ляже все: бариш, культура,

Не ляже в неї тільки куля-дурка,

Та куля-дурка — то таке, пусте,

Коли бухгалтер числа видаляє,

Твоя душа літає над полями,

Його душа літає над полями,

Про те і мова, друзі, ось про те.

Він приходить з рубанком і всім, що в майстерні було,

Він не ворог, не кат, не злодюга, не втілене зло,

Просто я недоробок, і треба мене доробити,

І тому він вставляє у дриль найгостріше свердло.

Проткне тебе сонячний промінь — рапіра сліпа,

Пришпилить до клаптя паперу — метелик пропав,

Почнеш ти тремтіти словами, складами, рядками,

Та бач, вже затих, закінчився, в зневіру упав.

Їм не вистачало великої цілі,

Немов оті цілі — мішені в прицілі,

Не цілі — міцні золоті ланцюги

На шиях качків, грізний символ снаги.

Їм не вистачало великої крові,

І гуркоту траків у кожному слові,

І грому гармат у промовах вождів,

Й червоної фарби в дощі й поготів.

Їм не вистачало: «Де ворог народу?»

Неначе у тому одвічна природа –

Назватись народом і між берегів

Бурлити, шукаючи скрізь ворогів.

Їм не вистачало великої сили,

Коли ти приходиш, хоча не просили,

Береш, що завгодно, б'єш, втілюєш жах,

А зліва, де серце, — колючий їжак.

Їм не вистачало, так, не вистачало

Того, що стріляло, палило, гарчало,

Пило, задихаючись, кров, мов вино,

Воно — то вони, а вони — то воно.

І ось вистачає, ура, вистачає,

Гуляймо, брати, все, що треба, на часі,

Зійшлося, фартить, наша правда проста…

На полі, де бій був, трава пророста,

Тіла у траншеї, померлі в окопі,

Вчорашній там зек і вчорашній там мобік,

А вирви, мов виразки, скрізь по землі,

В шпиталях не можна пройти від калік,

І коло стіни цегляної в прицілі

Великий їх вибір з великою ціллю

Стоять і готуються — ось гряне «плі!»

На жаль, не хотіли. На жаль, привели.