Бросок дискобола
01.12.2023
Публикация книги "Онук Персея. Книга 1. Мій дідусь – Винищувач" в переводе на украинский завершена. Первая часть романа "Онук Персея" опубликована полностью.
Публикация перевода второго тома начнется вскоре.
– А тепер нехай юні панове подивляться праворуч. Тут ми можемо бачити могилу Аргоса, сина Зевса та Ніоби, першої смертної жінки, з якою ліг Громовержець. Невігласи вважають Аргоса засновником нашого міста. Але мудреці – о, мудреці знають, що Аргос лише дав місту своє ім’я, тоді як раніше цей град звався Фороніконом. За Аргоса в наших краях розквітло землеробство…
Могила була не дуже. Занехаяна, скажімо прямо, могила. Аргос – засновник чи ні – заслуговував на краще поховання. Якби він винищував чудовиськ, земляки б цінували Аргоса більше. Мабуть, прикрасили б могилу по-царськи. Все одно – недобре. Негарно. Навіть якщо землеробство.
Натовп поблизу Діраських воріт вони побачили здалеку. Від строкатості одягу рябіло в очах. Немов дитина-гігант сипонула жменю самоцвітів – а ті візьми, та оживи!
– Нас зустрічають, – усміхнувся в бороду Біант.
Усмішка не сходила з його обличчя всю дорогу. Похід, на думку Біанта, закінчився аж надто вдало. Персей живий і брат живий, і жінки здебільшого живі-здорові. Іфіанасса йому дуже сподобалася. Персей слово тримає: сказав, дасть у дружини – значить, дасть! Чому ж не радіти? Те, що вони з Мелампом скоро стануть басилеями, отримавши по місту, Біанта хвилювало мало. Йому й так було добре. Він навіть пісню затягнув – шкода, ніхто не підхопив.
– Навряд чи, – засумнівався Кефал.
– Кого ж іще? Нас, точно кажу…
– Всю ніч снилися фіванські підземелля, – поскаржився Ехіон. – Ті, що під пагорбом. Не на добро це. Згадаєш моє слово, не на добро…
– Підземелля? – зацікавився Тритон.
– Я там жив, – зітхнув спарт. – Коли був зубом.
На ночівлю зупинилися в Герейоні, стадій за п’ятнадцять від Мікен. Улоговину, наче немовля – няньки, оточували три гори: Евбея, Акрея та Просимна. Власне, вони й були няньками – годувальницями пишногрудої Гери, – за що й були вшановані честю увічнити свої імена. Місцевість, що живиться двома джерелами, густо поросла суничними деревами. Стара кора – гладенька, яскраво-червона – відшарувалася, оголивши молоду, зелену. Здавалося, дерева роздягаються, як діви для кохання. Ближче до води ріс ладанник і дикі фісташки. Юнаки-аргів’яни постійно жували смолу, вбиваючи неприємний запах з рота на сто років уперед. Дехто навіть запасся жменею смоляних грудочок – лікувати майбутні рани. У загоничі відібрали, як сказав би раб-педагогос, не мудреців – швидконогих горлопанів.
Кого відібрали для лікувальної оргії, і думати не хотілося.
Отзыв на роман "Бык из машины" с просторов YouTube:
Рабочее:
Благословенно будь умение заставлять себя работать над текстом и тренироваться, невзирая на обстоятельства!
Было время, когда нам часто говорили, что это недостойно творческого человека. Депрессия достойна, а это - нет, и все тут. Вдохновение должно приходить свыше, говорили нам, когда ему вздумается.
Мы кивали и делали свое.
Сейчас этот навык - просто спасение.* * *
З діалогів у Клубі любителів фантастики:
– Як ви ви відновлюєте свій емоційний стан?
– Працюємо.
Книги Олди от Freedom Letters на полках книжных магазинов Парижа и Берлина:
Читатели говорят о "Вторжении":
Гинтаутас Иваницкас: Всегда ждал новую книгу этого дуэта украинских авторов. Вот и ещё одна. Но так хочется, чтобы ее не было.
Непросто читать такую книгу. В два раза труднее, когда читаешь не о выдуманных героях в выдуманном мире, а о людях, которых хорошо знаешь. Нелегко, когда понимаешь, насколько это реально.
Не та книга, которую надо оценивать звездочками.* * *
Yashernet: Прочитала "Вторжение" Олди, это краткий дневник военного времени, где соавторы, известные фантасты старого поколения, сжато и очень безыскусно описывают, что у них происходило. Вот Дмитрий Громов отправляет на войну сына, вот Олег Ладыженский рассказывает про старуху, видевшую военные преступления и несколько дней не способную говорить. Отдельно меня зацепило, как Дмитрий отмечает, что художественный язык уходит, художественные тексты становятся неинтересны...
* * *
Иван Сухоруков: Могу только добавить, что чтение этих дневников, безусловно, вызывает сопереживание и делание того, что можешь, чтобы добро победило, простите за пафос.
|
КАСЫДА ДОБРОДЕТЕЛЕЙ Гордый нрав у благородства, храбрость - джинн большого роста, Доброта - красава просто, мудрость - светлый взор. Собрались на всякий случай, все меня, беднягу, учат, Чтобы стал я, дурень, лучше, дурень и позёр. Начинает благородство: "Вся твоя мораль - короста! Я прочней стального троса, ты - гнилая нить! На Фейсбуке и по Скайпу нет меня в тебе ни капли, Ты фурункул, это скальпель - взрежь и зацени!" Храбрость в бой идет второю: "Я не пара геморрою! Я бы отдалась герою - разве ты герой? У меня сто двадцать в жиме, не дрожат мои поджилки; Робкий пингвин, телом жирный - это твоя роль!" Доброта вступает третья: "Ты меня, товарищ, встреть-ка! Слаще хрена только редька, ешь и не перечь! Не захочешь стать добрее, так висеть тебе на рее - Будешь ямбом и хореем прямо с мачты жечь!" Мудрость сплюнула окурок: "Я мудра, а ты придурок! Что кайфуешь, будто турок? Встань, учись, пыхти! У тебя мозги заплыли, это если они были, Легче объяснить кобыле, чем тебе, кретин!" Я внимал и соглашался, возражать им не решался, Вот же, мной не погнушались, вот же, снизошли, Кто я им? Случайный малый. А они роднее мамы... И мерцал в седом тумане счастья светлый лик. |
КАСИДА ЧЕСНОТ Ось шляхетність — гордий вигляд, ось хоробрість — джин на виліт, Доброта — мов божий вирій, мудрість — світлий зір, Всі в мені души не чають, уму-розуму навчають, Щоб пізнав я, дурень, щастя, дурень і блюзнір. Почина шляхетність просто: «Вся твоя мораль — короста! Я є сталь міцного тросу, нитка ти гнила! На Фейсбуці і по Скайпу мене в тебе ані краплі, Ти фурункул, оце скальпель — ріж, і всі діла!» А хоробрість вслід за нею: «Ти бліда нікчемна неміч! Я з героєм хоч до неба — ти хіба ж герой? Маю я сто двадцять в жимі, не тремтять мої віджилки, Кволий пінгвін, тілом жирний, — бачиш свою роль?» Доброта вступає третя: «Бовдуре, куди ти прешся? Хрін чи рідька — їж нарешті, та не сперечайсь! Будеш роздувати щоки, то повісимо на щоглі, Дактиль, ямб, хорей — чи що там? — вийшов, хлопче, час!» Мудрість, та цигарку курить: «Я розумна, ти придурок, Що кайфуєш, наче турок? Вчись, працюй, роби! Мозок у тебе глюкавий, та чи є він? Сплив з роками. Легше буде пояснити шкапі, ніж тобі!» Я погоджувався, слухав, і потилицю я чухав, От же, ллють в обидва вуха, от же, вчать, прийшли, З мене користі їм мало, а вони, як рідна мама… Й мерехтів ген у тумані щастя світлий лик. |
|
* * * Гляжу в окно - там выпал первый снег, А первый снег - он тоже на войне, Пустая блажь, пройдут ли санки, - важно, Пройдут сегодня танки или нет? |
* * * Дивлюся у вікно - там перший сніг, А перший сніг – він зараз на війні, Чи пройдуть санки, то пусте, - важливо, Чи пройдуть танки. Пройдуть або ні? |
|
* * * Старик хромал (какой уж тут балет!) Под ношею. - Помочь? - спросил я. - Нет! Мне просто лёгок груз воспоминаний И тяжек груз моих прожитых лет. |
* * * Старий кульгав (минули танців дні!) Під ношею. - Допомогти вам? - Ні! То спогадів тягар легкий для мене, Але важкий тягар років мені. |
|
* * * Взгляд Медузы живых превращал в мертвый камень, Под рукою Мидаса все золотом делалось, но Есть такие таланты, что все превращают в говно И руками, и взглядом, а пуще того языками. |
* * * Погляд злої Медузи з живого робив мертвий камінь, Під рукою Мідаса все - золото, чесно, воно, Та бувають таланти, що роблять з усього гівно І руками, і поглядом, і втричі більш язиками. |
