Черная поземка

07.08.2024

Черная поземка

Дорогі друзі!
Новий роман Г. Л. Олді «Чорна поземка» опублікований на сайті "Світ Олді" єдиною позицією - омнібусом, що включає всі дванадцять глав-новел, які склали роман. Щасливої дороги! В один клік! Отримані кошти, як завжди, підуть на допомогу українцям, які постраждали від бойових дій у війні, що розв'язана Росією. Адміністрація сайту встановила на книгу кілька різних цін. Вибирайте ту, яка вам по кишені. Допомагаємо один одному, виживаємо разом.

В Україні триває війна. Велике місто під постійним обстрілом, російські ракети руйнують житлові будинки. Мобілізовані вирушають на фронт. Цивільні ховаються у метро та по підвалах, сидять без світла, намагаються вижити. А по засніжених вулицях летить чорна поземка, яку ніхто не бачить. Зла, голодна чорна поземка.
Ніхто? Дехто таки бачить.
Живих треба рятувати. Але, як з'ясовується, треба рятувати не тільки живих. Чорна поземка і «мешканці», які волею долі опинилися поруч із живими, зведуть разом сержанта поліції Романа Голосія та хлопчика Валерку, двох незвичайних людей — і з цього моменту почнеться їхня спільна історія, вірніше, дванадцять історій цієї книги.
Роман «Чорна поземка» був написаний Дмитром Громовим та Олегом Ладиженським у 2023-му році, з січня до листопада — крок за кроком, глава за главою, під акомпанемент сирен повітряної тривоги.

Дорогие друзья! Новый роман Г. Л. Олди «Черная поземка» опубликован на сайте "Мир Олди" единой позицией - омнибусом, включающим в себя все двенадцать глав-новелл, составивших роман. В добрый путь! В один клик! Вырученные средства, как обычно, пойдут на помощь украинцам, пострадавшим от боевых действий в развязанной Россией войне. Администрация сайта установила на книгу несколько разных цен. Выбирайте ту, которая вам по карману. Помогаем друг другу, выживаем вместе.

В Украине идет война. Большой город под постоянными обстрелами, российские ракеты разрушают жилые дома. Мобилизованные отправляются на фронт. Гражданские прячутся в метро и подвалах, сидят без света, пытаются выжить. А по заснеженным улицам метет черная поземка, которую никто не видит. Злая, голодная черная поземка.
Никто? Кое-кто все-таки видит.
Живых надо спасать. Но, как выясняется, спасать нужно не только живых. Черная поземка и «жильцы», волей судьбы оказавшиеся рядом с живыми, сведут вместе сержанта полиции Романа Голосия и мальчика Валерку, двух необычных людей — и с этого момента начнется их общая история, вернее, двенадцать историй этой книги.
Роман «Черная поземка» был написан Дмитрием Громовым и Олегом Ладыженским в 2023-м году, с января по ноябрь — шаг за шагом, глава за главой, под аккомпанемент сирен воздушной тревоги.

Блудний син

На цьому тижні на сайті повністю опублікована книга «Втікач» — друга частина роману-трилогії «Блудний син», п'ятого з епопеї «Ойкумена» — у перекладі українською.

Ласкаво просимо до Ойкумени!

Ойкумена на порозі війни. Три могутні цивілізації стягують бойові флотилії до місця майбутньої битви. Аскети-брамайни, вовки Великої Помпілії та Ларгітас, флагман технічного прогресу – всі готові вчепитися один одному в горлянку.
Причина розбрату – маленький хлопчик, диво із чудес. Навіть антиси, велетні космосу, що гуляють пішки між зірками, порушують свій нейтралітет.
Змови, інтриги, політичні скандали, секретні операції, а в підземному бункері батько та син вибудовують тендітну драбинку довіри та кохання. Куди приведуть їх ці сходи? Невже в небо?
Що далі? Всесвіту ніколи не бути колишнім.

Попереду рисили криптиди.
Спрути жваво перебирали мацаками, сильними й пружними, – достоту восьминогі коні з фольклору докосмічної ери. Ага, подумав Гюнтер. Даремно, чи що, більшість флуктуацій континууму носить імена міфічних чудовиськ! Міти – лжа, та натяк в них... Предки не вміли літати до зірок, але ментали серед них народжувалися. Хіба мало що вони могли побачити під лузгою – щоб потім розповідати одноплемінникам біля багаття страшні байки? Закарбувати у вигляді примітивних плоских малюнків? Вийшов же я сам у дитинстві на контакт із Регіною ван Фрассен, що перебувала за тридев'ять парсеків від Ларгітаса?
Неможливе, ти міт, пшик, обманка.
Спочатку Гюнтеру нестерпно хотілося озирнутися. Дізнатися: пішов брамайн за Натху чи віддав перевагу смерті? Він терпів, скільки міг, а біля бродячих круч терорист наздогнав загін. Прилаштувався збоку, вирівняв темп і дихання. Тепер брамайн біг разом з усіма, демонстративно не дивлячись на кавалера Сандерсона. Гюнтер відповідав йому взаємністю. «До-до-му! До-до-му!» – стукали копита сатира. По камінню. По купинах. По сухій потрісканій глині.
Додому!

БЛЮЗ ОБСЛУГОВУЮЧОГО ПЕРСОНАЛУ

Знаєш, мвензі, мені в житті пощастило,
Ти знаєш, мвензі, мені в житті пощастило,
Я найкраща з усіх боків,
Обслуговую я з грішми слимаків.
Вони пʼють і їдять, і про мене у них думки:
«Дасть оця шикса чи ні?» – думки безсилі.

Ні, білий бвано, ми не плечові,
Так, білий бвано, давай чайові,
Так і ні, ні та так,
Ще й усміх тобі – щоб тащивсь мудак.

Знаєш, мвензі, добіга моя зміна кінця,
Ти знаєш, мвензі, добіга моя зміна кінця,
Та виляє дупка, я на каблуках,
Я несу тарілку в оголених руках,
І хлопці в слині на хмарах – бо я така:
«А нам, очевидьки, треба іще пивця?»

Ні, білий бвано, ми не плечові,
Так, білий бвано, давай чайові,
Так і ні, значить, все одно,
І усмішка ще, тащися, гівно.

Знаєш, мвензі, я втомилась, додому іду.
Я так втомилась, мвензі, я додому іду,
Саксофон лаба маячню нову.
Хлопці дивляться вслід і курять траву.
Ах ти, курво везуча! – себе обізву,
Боже, як щастить, і все до ладу!

Ні, білий бвано, ми не плечові,
Так, білий бвано, давай чайові,
Так і ні, від кута по прямій,
Я від себе тащуся, ти так зумій!

Знаєш, мвензі, мені в житті пощастило,
Ти знаєш, мвензі, мені в житті пощастило...

Книга Г. Л. Олді "Ойкумена. Кн. 1. Лялькар" з'явилася у продажу на сайті "Фоліо". Щасливої дороги до читачів!

Чекаємо незабаром "Лялечку" та "Лялькових справ майстра".

Перші відгуки:

Crossbow:
Враження читача
Що ж, у чомусь Олді приємно вразили мене, чого при читанні фантастики не траплялося давненько. Вразили не до глибини душі, але все ж...
Насамперед хочу відзначити мову: дуже красиву й образну! Автори - молодці! Трохи зіпсувала враження просто непристойно величезна кількість псевдо-НФ-термінів, якихось штучок, приладів, понять, станів. Один цей вираз чого вартий! - «флуктуація континууму класу такого-то» (хоча його сенс гранично ясний). Щоправда, з флуктуаціями там усе гаразд - вони неодноразово згадуються і мають значення і вагу для загального сюжету.
У сенсі дрібних придумок-наворотиків фантазія авторів дивує (в хорошому сенсі). Їхні ідеї ширяють легко і вільно, малюючи справді яскравий світ майбутнього. Ця, трохи понад міру, футуристичність загалом радує.
Сюжет - звичайний. Але підхід - особливий, цікавий. Незвичайний персонаж, його професія, взагалі - опрацювання задуму. Далеко не нова тема ментальності та ментального впливу, що стала вже класичною, набула тут вельми незвичайних, химерних форм.
Дуже вдалі постійні вкраплення внутрішніх голосів головного героя. Схоплено незвично, за своїм настроєм вивірено і перетворено на один із лейтмотивів. Причому - дуже гуморний - голоси Гішера Добряка і маестро Карла.
Дещо розмитими здаються загальний зміст і мораль твору. Щось глобальне, що мало б в ідеалі міцно засісти в голові, тут якось тоне в багатоголоссі кольористих образних виразів і НФ-«штучок-заманух». Хоча теми сили й енергетичності думки, долі, Вищих сил і одвічного питання - хто ж із нас усе-таки лялькар, а хто лялька? - виразно простежуються.
Сподобалися численні життєві психологічні замальовки поведінкового характеру - яскраві й о̀бразні! Динаміка, що не веде в явний екшн, попсовість і «масовість». Гідний поваги гумор. Загальне враження - дуже світле, позитивне. Було цікаво! Сподіваюся, що друга книга також не розчарує.

Новости с полей.

А ось, хлопці та дівчата, свіженьке інтерв'ю з "вашими хваленими Олдями", опубліковане в "Україна-Центр".
Величеньке та цікавеньке.
Брав інтерв'ю Efim Marmer.

– На вашу думку, що тепер залишилося фантастиці, крім космосаг і копання в стародавніх міфах, коли реальні новини – одна фантастичніша за іншу? Де її поле прямо зараз?
– Фантастика – література, художня творчість. Вона не конкурує з новинами. Просто фантастичне припущення, яке додано до інших інструментів літератури, дарує письменникові ще один вимір волі. Про що би не писала фантастика, це буде про людей. У космосі, у минулому чи майбутньому, у вигаданому світі – це буде людино­знавство. А про нас із вами можна писати вічно.

Таким просто необхідно поділитися з шановною публікою. Історія про те, як об'єдналися Кав'ярня Старого Хенінга, волонтерський фонд, машина швидкої допомоги та "Шлях Меча". Ми разом!

Це буде звіт короткий, але незвичайний. Ми передали машину швидкої допомоги в Вінницький національний медичний університет ім. І.М. Пирогова, при якому працює кілька лікарень, включно з університетською клінікою.
Ми давно співпрацюємо з чудовою командою університету і знаємо їх як професійних, відповідальних та чуйних людей, що є професіоналами вищого рівня. Пишаємося співпрацею! А незвичайним цей звіт робить історія нашого знайомства. Кілька років тому один з засновників та волонтерів фонду заснував на фейсбуці літературну групу, присвячену творчості українських письменників Henry Lion Oldie – Oleg Ladyzhensky та Дмитра Громова.
Група називалася Кофейня Старого Хёнинга. Її окремою рисою була можливість «підвісити книгу» - купити її для когось, хто сам зараз купити не може. Також там велися цікаві творчі обговорення та проводилися конкурси.
Яскравим учасником цієї групи був молодий лікар з Вінниці, Руслан Радега.
І коли перед нами ще в 2022 році повстало питання, куди й кому передати важливий медичний гуманітарний вантаж, який міг бути використаний тільки в якісному шпиталю, ми одразу зв’язалися з Русланом, щоб порадитися і налагодити співпрацю.
Так любов українців до якісної фантастики об’єднала в цій війні цілий ланцюжок допомоги, і вже в цьому році у Вінницю поїхала обладнана «швидка».
Yaroslav Radega, Руслан Радега, дякуємо вам за вашу роботу!
Окремо дякуємо пану Руслану за надзвичайний і дорогий нашому серцю подарунок. Тепер у штабі Респондерів є книга «Путь меча» з автографом Г.Л. Олді!
Ця річ для нас завжди буде особливою!
Буде нагадувати про важливість маленьких кроків, м’якої сили людських зв’язків, та здатності робити добро незважаючи ні на що.
Шановні Г.Л. Олді, ось такі у вас читачі 😊 Зі знайомства на групі виросла співпраця двох організацій, що займаються порятунком життя та здоров’я людей.
Що ваші книги роблять, це неймовірно

Размышления

Иммануил Кант: "Уважение - означает признание суверенного права другого быть не таким, как Вы."

* * *

Это я записали в 2016-м. Самое время вспомнить:
Однажды молодой забияка решил спровоцировать старого мастера на поединок. Он явился к старику на тренировку, сел поодаль и стал оскорблять мастера. Старик спокойно вел занятие, хотя его ученики кипели от гнева. Когда забияка сорвал голос, устал, плюнул и ушел, ученики спросили учителя:
– Почему ты не ответил на вызов? Как ты мог снести эту брань?!
– Если вам принесли подарок, а вы его не приняли, -- спросил старик, -- кому он принадлежит?
– Тому, кто его принес, -- ответили ученики.
– Так и оскорбления, -- улыбнулся старик. – Пока вы их не приняли, они принадлежат тому, кто их принес.

* * *

Десять лет назад на встрече с читателями попросили озвучить некоторые правила по гигиене рассудка. В числе прочего я сказал:
– Хотите узнать правду о политике? Чиновнике? Общественном деятеле? Включите его публичное выступление, желательно прямой эфир, и выключите звук. Пластика, мимика, жесты. Стоячий или бегающий взгляд. Вольная или зажатая поза. Повороты головы. Артикуляция речи. Наклон вперед или назад. Не слушайте, смотрите. Если вы хоть чуточку разбираетесь в людях, очень скоро вам все станет ясно.

* * *

Если дать новостям вылежаться пару дней, три четверти этого добра развеются туманом вдали от твоего дома. Если хватать каждую новость в день ее появления на свет, три четверти этого добра лопнут в руках, наполнив твой дом вонью.
Хватательный рефлекс -- врожденный.
Защитный рефлекс -- приобретенный.

* * *

Примерно десять лет назад, вспомнив учебу в "идеологическом институте", я написал в Фейсбуке:
Первая задача пропаганды – убедить объект, что на него пропаганда не действует, в отличие от.
Вторая задача пропаганды – убедить объект, что он мыслит критически, в отличие от.
Третья задача пропаганды – помочь объекту возвыситься над идеологическими противниками.
Когда три главных задачи выполнены, объект готов к употреблению.

* * *

Всё, что публикуется в виде планов, обещаний, перспектив и т.п. - вброс. Он делается с целью формирования общественного мнения, проверки реакции на те или иные возможности, отвлечения внимания и пр.
Реальные планы никогда не озвучиваются вслух до начала их воплощения в жизнь. Да и потом - не сразу.

* * *

Задумчиво:
Музыка стоит на трёх китах: гармония, мелодия, ритм.
Литература стоит на трёх китах: текст, контекст, подтекст.
Для читателя (слушателя), как правило, эти три позиции неравноценны. Какая-то доминирует в восприятии.
Отсюда разное восприятие одного и того же произведения.

Хорошие книги - Олди рекомендуют

Марлон Джеймс: "Чорний Леопард, Рудий Вовк". Видавництво “Жорж”, 2022, 616 стор. Переклад Ганни Яновської.

Африканська фентезі від букерівського лауреата, вихідця з Ямайки Марлона Джеймса вийшла насамперед нетиповою, абсолютно несхожою на звичні нам зразки цього літературного напрямку. Тут ви не знайдете ані зловісних Чорних Володарів, ані адептів Світла в сяючих обладунках, і навіть у тих персонажів, які можуть видатися втіленням сил Зла, зрештою знайдуться свої мотиви, своя правда і своя мета, заради якої вони творять своє чорне чаклунство і проливають чужу і свою кров. І мета ця може виявитися цілком гідною, яка не має нічого спільного з абсолютним злом, геноцидом або світовим пануванням. Тут на пошуки викраденої дитини вирушає дивна різношерста команда: чорний леопард-перевертень; хлопчисько-лучник; водний дух – жінка, що розтікається смоляною калюжею і змінює форму; силач-велетень О̀го, що терпіти не може, коли його називають велетнем; загадкова жінка-воїн; людиноподібна істота, що скидає шкіру подібно до змії; трьохсотлітня Відьма Місячної Ночі; колишній охоронець із дивовижно світлою шкірою, який майстерно володіє двома мечами... А головний їхній козир у цьому пошуку – вкрай чутливий нюх Слідопита, людини з вовчим оком і рудим волоссям, яка не любить носити одяг, влучно кидає свої сокири та невразлива для заліза через закляття противідьми Сангоми, яке лежить на ньому. Утім, закляття це аж ніяк не рятує від зради, чорного чаклунства, пазурів монстра або від удару дубиною по потилиці.
Ось тільки що веде до мети кожного з них? Бажання отримати обіцяну нагороду? Прагнення відновити справедливість, зруйновану століття тому? Милосердя? Бажання повернути матері викрадене дитя? Азарт, дух пошуку і жага пригод? Вірність даному слову? Найчастіше мотиви ці не повністю зрозумілі навіть для самих героїв. І, схоже, більшість із них хтось використовує "в темну". Але не така людина Слідопит, щоб дозволити використати його як сліпого пішака в чужій грі – дозволити хоч відьмі, хоч чаклунові, хоч багатому работорговцю, хоч духу або демону, хоч опальній або царюючій Королеві. У нього є не тільки нюх і дві гострі сокири, а й голова на плечах, завзятість і вміння ставити потрібні запитання, отримувати на них відповіді і дошукуватися в підсумку до істини.
А істина ця подібна до капустяного качана, загорнутого незліченним листям брехні та напівправди. Але в підсумку, пройшовши кривавий шлях, сповнений зради, поневірянь і втрат, Слідопит все одно дістанеться істини, обриваючи одне за одним листя брехні, що приховує її.
І, зрозуміло, істина ця виявиться зовсім не такою, якою вона бачилася спочатку. А останнє зірване листя усе вкотре переверне з ніг на голову – або навпаки, з голови на ноги. І щоб зірвати це останнє листя, помститися своєму головному ворогові й завершити нарешті цю заплутану історію, Слідопиту, який озлобився після втрати найближчих людей, доведеться укласти союз із нещодавніми ворогами: могутнім чорним чаклуном і вампіром у вигляді птаха-блискавки Іпундулу. І ось ця ще більш дивна трійця вирушить у свій останній квест, з якого повернуться не всі.
Безкраї простори загадкового і привабливого, напоєного життям і зловісною магією Чорного Континенту. Буш і джунглі, села і міста, річки і пустелі. Світ живих і світ мертвих. Люди і нелюди, перевертні-леви і перевертні-гієни, людина-леопард і людина-павук, яка сама перетворила себе на чудовисько. Демони омолузу, що здатні пересуватися лише по дахах і стелях догори дригом, небезпечні й безжальні. Духи та привиди. Крилаті монстри і дивні діти. Чоловіки і жінки, воїни, королі і королеви, мисливці і хлібороби, работорговці і авантюристи, відьми і чаклуни. І багато інших, живих і мертвих.
Такої буйної химерної фантазії, що сягає корінням в африканський фольклор і міфологію, такого розмаїття різноманітних рас та істот, такої темної стародавньої магії, первісної жорстокості, неприборканої звірячої сексуальності, зміїного клубка заплутаних інтриг і дивних взаємовідносин героїв – усього цього разом узятого я, мабуть, не зустрічав ще в жодній книжці.
Розповідь ведеться від імені головного героя Слідопита – людини з феноменальним нюхом і вовчим оком, яка давно забула своє справжнє ім'я. І мова цієї оповіді до пари герою та його оточенню: первісна простота прекрасно уживається в ній із химерною поетичністю, жорсткість, що доходить до жорстокості, – з високою ліричністю, брудна лайка – з яскравими образами, що запам'ятовуються, скупість прояву почуттів – із їхнім прихованим бурлінням у душі, побутова балаканина – із сюрреалістичними, ледь не дзенськими діалогами. І як пікантна приправа до всієї цієї екзотичної страви – специфічний гумор героя й автора, яким подекуди приправлена ця драматична і навіть у чомусь трагічна розповідь. Сюжет заплутаний і складний. Одна історія змінює іншу, її змінює третя, четверта... Але далеко не всі вони закінчуються, і часом обірвана на середині історія знаходить своє продовження і нове життя в зовсім іншій сюжетній лінії. Лише ближче до середини книжки стає остаточно зрозуміло, що тут все взаємопов'язано, все не просто так. Близько до середини оповіді більшість ліній нарешті зливається в єдине русло сюжету, дивні натяки і недомовленості знаходять свій істинний сенс, вузол інтриги зав'язується дедалі тугіше, сюжет набирає обертів, і відірватися від книги вже практично неможливо.
Про що ж ця книга насправді? Для чого насправді потрібні були всі ці криваві пригоди і заплутані інтриги, чорне чаклунство, зрада, поневіряння і втрати – і рідкісні несміливі проблиски справжніх почуттів, істинної любові, милосердя і дружби? Здається, ця книга – про пошук. Але не тільки і не стільки про пошук істини і зниклого хлопчика. Ця книжка – про пошук справжньої мети і свого місця в житті, про пошук дружби і любові, прощення і взаєморозуміння.
Про пошук себе.
Сильна книга. Захоплива. Жорстока. Розбурхує уяву. Незвичайна і ні на що не схожа.
Роман цілком закінчений, але при цьому "Чорний Леопард, Рудий Вовк" – це перша книга задуманої Марлоном Джеймсом "Трилогії Темної Зірки". Друга книжка цієї трилогії вже видана англійською. Сподіваюся, переклад її українською теж згодом з’явиться.

Майкл Флінн: "Айфельгайм" (Michael Flynn: "Eifelheim").
Видавництво Навчальна Книга — Богдан, 2023, 608 стор. Переклад Богдана Стасюка.

Ось це — справжнісінька наукова фантастика, у найсуворішому її розумінні. У нашому часі (або в зовсім недалекому майбутньому) двоє вчених, жінка, фізик-космолог Шерон, та чоловік, історик Том, ведуть абсолютно різні дослідження, кожен у своїй галузі. Але поступово в них виникають дивні паралелі. Том і Шерон об'єднують зусилля, і в підсумку їхні дослідження сходяться в одній точці, приводячи відразу до двох відкриттів — в історії та фізиці. Обидва ці відкриття мають спільне коріння, спільну першопричину, яка ховається в XIV столітті, в загадковому селі Айфельгайм у північній Німеччині. До речі, у цього села є ще дві назви, одна з яких — вельми промовиста...
А паралельно розвивається друга лінія дії — власне, в тому самому Айфельгаймі XIV століття, де повсякденне життя місцевих жителів порушує деяка загадкова і лячна подія...
При тому, що це справжнісінька наукова (і водночас — історична!) фантастика, обидві лінії написані вельми захопливо, сюжет добре вибудувано, інтрига тримає в напрузі, герої — живі та такі, що викликають симпатію й співпереживання, а історія наукового пошуку Тома і Шерон читається як захопливий детектив.
Це добре написана і досить незвичайна книга із захопливим сюжетом. Фізика та історія, нові наукові ідеї, теорії та гіпотези, проблема контакту і взаєморозуміння, людські взаємини і ламання стереотипів...
Тож рекомендуємо!

Хосе Карлос Сомоса: "Печера Ідей".
Видавництво “Апріорі”, 312 стор., 2023. Переклад Олега Лесько.

Книгу Хосе Карлоса Сомоси "Печера Ідей" деякі критики відносять до "інтелектуального детективу", а видавництво “Апріорі” видало цей роман у серії “Історичний детектив”. Однак роман цей – не тільки і не стільки інтелектуальний або історичний детектив. Книга наскрізь пронизана філософією Платона і полемікою з нею. До того ж вона трохи менше (чи трохи більше?) ніж повністю літературоцентрична і зав'язана на давньогрецьку філософію, міфологію і хтонічні культи. При цьому детективна інтрига присутня в ній повною мірою. Ось тільки інтрига ця виявляється багатошаровою – як і вся книга загалом. На першому шарі розгортається розслідування кривавих убивств, що відбуваються в Афінах часів Платона. На другому – переклад, дослідження і коментарі стародавнього рукопису невідомого автора, що розповідає про ці події. На третьому – події та інтрига, що закручуються довкола цього перекладу і самого Перекладача (саме так, із великої літери). На четвертому...
Але ні, я не стану псувати вам задоволення від читання і промовчу про те, що відбувається на четвертому шарі. Але ж у книзі є ще й п'ятий!
Отже, Еллада, Афіни часів Платона і Пелопоннеських воєн. Для самих Афін – роки відносно мирного часу: чергова війна деякий час тому закінчилася. Відбувається криваве вбивство юнака, і до розслідування підключається Геракл Понтор, розгадник таємниць, на пару з Діагором, його добровільним помічником і замовником цього розслідування, філософом і ментором з Академії Платона. Так-так, Шерлок Голмс і доктор Ватсон, скажете ви, і матимете рацію – але лише частково. Бо не менш важливою фігурою – не в розслідуванні, а в книжці загалом – є вже згаданий Перекладач. А за ним у тумані невідомого і хтонічній темряві ховаються інші вельми важливі, але приховані до певного часу фігури. О ні, йдеться не про головного лиходія, місцевого аналога професора Моріарті – дуже люблю книжки Конан Дойла, але тут все набагато складніше, заплутаніше і цікавіше.
Спочатку з убивством, начебто, все ясно: хлопець пішов у ліс на полювання, затримався дотемна, і його загризла зграя вовків. Стан тіла говорить сам за себе. Але під час розслідування спливають дедалі нові нюанси й обставини, кожна знайдена відповідь породжує нові запитання, і в підсумку розслідування заводить Геракла з Діагором у такі темні глибини, з яких їм дуже непросто буде з них вибратися.
Почавши читати книжку, я з перших же рядків з головою занурився в дивовижно о̀бразну, метафоричну і яскраву літературну мову, якою вона написана. Проте вже за кілька сторінок звернув увагу, що деякі слова й о̀брази повторюються раз у раз, і вже хотів подумки дорікнути авторові за цю надлишкову о̀бразність і повтори – коли перша ж виноска "від Перекладача" повідомила мені: ці настирливо повторювані о̀брази – "не баг, а фіча". Це особливий літературний прийом – "ейдезис" – коли автор зашифровує в книжці низку образів, що повторюються, які є ключем до зовсім іншого розуміння тексту, безпосередньо не пов'язаного з подіями, що відбуваються в ньому. На цьому "ейдетичному" сприйнятті книжки, на спробах Перекладача розшифрувати й зрозуміти заховані (а часто не дуже-то й заховані) на її сторінках о̀брази, будується наступний рівень інтриги.
Тут варто зазначити, що не існує такого (принаймні, скільки-небудь відомого і поширеного) літературного прийому, як "ейдезис". Автор сам його вигадав спеціально для цієї книги і блискуче втілив у тексті. Сомоса явно відштовхувався від поняття "ейдетизм" ("ейдетична пам'ять") – особливий вид "фотографічної" пам'яті на о̀брази, насамперед, зорові. Автор дещо видозмінив трактування цього поняття і створив із нього особливий літературний прийом, який з успіхом застосував.
Але це всього лише другий шар сприйняття і розуміння, який, злегка прочиняючи завісу таємниці, одночасно відводить читача вбік, до певного часу відволікаючи його увагу від третього, ще більш важливого і цікавого шару, за яким ховається четвертий...
Стежити за розвитком авторської думки та інтриги, за шарами сприйняття і розуміння того, що відбувається, що поступово прочиняються один за одним, за "пригодами ідей" було не менш цікаво, а, мабуть, навіть цікавіше, ніж стежити за пригодами героїв та їхнім розслідуванням, за філософськими диспутами Платона та його учнів із їхніми опонентами, за світом освічених Афін, платонівських ідей і темних стародавніх культів.
Взагалі, платонівська концепція Ідеї та відсилання до неї присутні в романі на всіх його шарах, пронизуючи книгу наскрізь.
Дія паралельно розвивається за двома основними лініями: одна – в основному тексті, де герої ведуть розслідування загадкових убивств; другу ж склали виноски-коментарі Перекладача. Поступово ці лінії починають потроху перетинатися, а ближче до фіналу майже зливаються воєдино. Цікаво, що дуже схожий прийом використовував Лоуренс Норфолк у своєму романі "В о̀бразі вепра". Ще більш цікаво те, що обидві книжки – "Печера Ідей" Сомоси і "В о̀бразі вепра" Норфолка – значною мірою зав'язані на давньогрецьку міфологію, і обидві в оригіналі вийшли в один і той самий рік – 2000-й. Тож навряд чи автори могли надихатися творами один одного і переймати вподобані літературні прийоми. І тим не менше! Ноосфера, не інакше.
Поступово в книжці відкривалися дедалі нові й нові шари, усе вже прочитане поставало в новому світлі, те, що здавалося головним, виявлялося лише невеликою частиною або одним з аспектів цілого, за певний час із цим "цілим" відбувалося те ж саме – доки у фіналі загальна картина того, що відбувалося, не постала нарешті перед очима цілком, перевернувши все з ніг на голову, чи, скоріше, з голови на ноги.
І тоді пазл нарешті повністю склався. Усе стало на свої місця.
Давно не отримував від книжки такого інтелектуального й естетичного задоволення!

Стівен Кінг: "Інститут".
Видавництво КСД, Харків, 2020, 608 стор. Переклад з англійської: В. І. Куч, А. П. Рогоза.

Цей роман Стівена Кінга, схоже, підбиває підсумок однієї з ліній його творчості. Ні, в жодному разі не підсумок ВСІЄЇ творчості Короля – дай йому бог здоров'я, довгих років життя і ще багатьох чудових книг!
Життя триває, Кінг, як і раніше, активно пише, але водночас у романі "Інститут" він зібрав, підбиваючи певні підсумки, сюжетні ходи, прийоми і мотиви з цілої низки своїх попередніх книг: "Та, що породжує вогонь", "Воно", "Сяйво", "Доктор Сон", "Мертва зона" і "11/22/63". Багато з тих, хто писав про "Інститут", визнали це самоповторами. На наш погляд, Кінг зробив це навмисно, бажаючи поставити роман у контекст інших своїх творів, провести паралелі, які розширюють поле сприйняття тексту і дають змогу зробити низку узагальнень, що виходять за межі власне "Інституту".
Головного героя, дванадцятирічного вундеркінда Люка Елліса, який має слабкі екстрасенсорні здібності, викрадають, і він потрапляє в якийсь секретний Інститут. Тут над дітьми проводять дивні та болючі експерименти. Зв'язатися із зовнішнім світом неможливо, втекти неможливо, екстрасенсорні здібності нічим не допоможуть – вони занадто слабкі. І все-таки Люк не здасться, не опустить руки. Нехай він не може розраховувати на свій кволий телекінез, але в нього є інтелект, дуже розвинений як на його роки. А ще – нові друзі, яких він знайшов в Інституті, такі ж піддослідні діти, як він сам. Люк упевнений: у будь-якій системі рано чи пізно знайдеться дірка.
От тільки чи не станеться це занадто пізно? Адже з Задньої половини Інституту, куди рано чи пізно потрапляють усі діти, ніхто не повертається...
Кінг чудово зумів передати світосприйняття дванадцятирічного хлопчиська, який, незважаючи на свій видатний інтелект, багато в чому залишається дитиною. Решта героїв – діти й підлітки, а також дорослі: колишній поліціянт Тім Джеймісон, економка Морін Альворсон і навіть епізодичні персонажі на кшталт Барабанщика Дентона, який не бачить сенсу в подальшому житті, безпритульної Енні та шерифа Джона Ешворта – всі вони теж вийшли колоритними та такими, що запам'ятовуються.
Зате антигероїв – співробітників зловісного Інституту – Кінг навмисно вивів гротескними лиходіями-садистами, гідними послідовниками доктора Менгеле. Одні з них здійснюють жорстокі досліди і знущання над дітьми в ім'я Великої Мети; інші ж просто роблять свою огидну роботу з садистським задоволенням і за хороші гроші.
Цьому є цілком логічне пояснення: у книжці заявлено, що ментальна атмосфера Інституту відчутно тисне на всіх, хто в ньому працює, руйнуючи особистість, зводячи з розуму, перетворюючи на неадекватних фанатиків, злісних психопатів і бездушних садистів – залежно від того, хто до чого від самого початку був більш схильний. Цікаво спостерігати, як гротеск будується на цілком логічному припущенні, як елементи "комедії масок" ростуть із цілком обґрунтованого реалізму.
Роман захоплює і затягує від самого початку – навіть коли ще нічого особливого, начебто, не відбувається. Прихований нерв відчувається відразу, через кілька сторінок відірватися від читання стає неможливо. Незважаючи на навмисно скупуваті виразні засоби, які використовує Кінг, співпереживання героям іноді просто зашкалює. Цьому сприяє точність побутових деталей. У книжці все зримо й достовірно, все можна побачити, помацати, почути і навіть відчути на смак, щоби переконатися: безумство і жах відбуваються насправді, тут і зараз. Навмисна буденність і прагматичність звірств, що кояться в Інституті, також сприяє цьому відчуттю.
Внутрішня дія, "саспенс", поступово стає дедалі напруженішою, а після середини книжки різко посилюється і дія зовнішня, або "драйв", занурюючи читача в шалений вир подій, де на кону стоять життя героїв.
На жаль, кульмінація, як на наш погляд, вийшла дещо "голлівудською", а з розв'язки, яка йде за нею, місцями стирчать "хвости" білих сюжетних ниток. Роман дуже гарний майже до самого фіналу. Але фінал... Він не "злитий", як модно зараз говорити, але опрацювати його трохи краще, на наш погляд, усе ж таки було б варто.
Проте, ця невелика ложка дьогтю не надто псує загальне враження від роману. Так, "Інститут" не ідеальний, шедевром ми б його не назвали, але все ж таки книга хороша. Не пошкодували, що прочитали.

Террі Пратчетт, Ніл Ґейман: "Добрі передвісники". КМ-Букс, 2018, 450 стор. / КМ-Букс, 2019, 472 стор. / КМ-Букс, 2023, 472 стор.

Такого веселого, відчайдушного і хуліганського Апокаліпсису у світовій літературі, здається, ще не було! Усе, начебто, розвивається за каноном: народжується Антихрист, настають останні дні, чотири вершники... ох, вибачте, чотири байкери Апокаліпсису вже розпочали свою ходу Землею, небесні воїнства і легіони пекла готуються до останньої вирішальної битви...
Але як завжди, знаходиться одне "але". Точніше, навіть не одне, і не два. По-перше, Антихриста загубили. Так, він десь на Землі, живий-здоровий, росте потроху – але абсолютно незрозуміло, де, і що він стане робити, коли настане час "Х". По-друге, ангел Азирафаїл і демон Кроулі, які давно живуть на тій самій Землі, встигли тут призвичаїтися і полюбити світ людей, і зовсім не бажають, щоб йому настав кінець. Ця парочка знає одне одного не одну тисячу років, встигла майже здружитися – і тепер усіма силами намагається завадити наміченому кінцю світу. На жаль, ані демон, ані ангел не здатні проігнорувати або порушити накази свого небесного (і, відповідно, пекельного) начальства: така їхня природа і сутність. Але чи так це є насправді? Принаймні, вони обидва спробують.
А тут ще до справи долучається спадкова відьма Анатема Пристрійт, озброєна книжкою надзвичайно точних, хоча й хитромудро викладених пророцтв, написаною в середні віки її далекою родичкою Агнесою Оглашенною. Також до загальних веселощів долучається парочка мисливців за відьмами, а в юного Антихриста вже встигла утворитися компанія: його юні друзі, а також вірний собака – Сатанинський Пекельний Пес, Гроза Котів, якому жити серед людей, ганяти кішок і ловити щурів подобається значно більше, ніж лякати й рвати на шматки грішників у пеклі.
Тож пристебніть ремені і тримайтеся: Апокаліпсис починається!
Ґейман і Пратчетт прекрасно спрацювалися (не гірше за Кроулі з Азирафаїлом): книга вийшла цілісна, відчайдушна, дуже смішна, написана з гумором і нестримною фантазією, з любов'ю практично до всіх персонажів і з хвацько закрученою інтригою, а також із величезною кількістю відсилань, алюзій і цитат не лише з Біблії, Одкровення Іоанна Богослова й різних книг пророцтв, а й із значно сучасніших книжок, фільмів і пісень гурту Queen (і не тільки). Читалася вона легко і захопливо – хіба що кульмінація здалася дещо затягнутою: надто вже довго юний Антихрист дискутував із Метатроном і Вельзевулом, замість того, щоб...
Зате розв'язка порадувала, цілком компенсувавши тривалу кульмінацію.
Це весела, добра і захоплива книжка про справжню дружбу, про звивисті шляхи Долі (або Божого промислу) – і, звісно ж, про кінець світу!
Рекомендуємо.

До побачення, хлопчики,
Там багнюка, тут пні,
Без поєзій окопчики,
Безперечно, брудні.

Є прадавня єпархія -
Ритися у золі,
Красити амфібрахієм
Тельбухи на землі,

Лити в екшн сиропчики,
Гратися в "так" чи "ні"...
Ви пробачте нам, хлопчики,
Наші вірші дурні.

* * *

— Хто там гуп та гуп?
— Це я.
— Хто це – «я»?
— Корупція.
— Ой, заходь, моя красунє!
Як там у Конфуція:
«Лише той, хто геть сдурів,
Вік живе без хабарів!»