Чужие в Ойкумене

26.08.2024

З Днем Незалежності України, друзі! Велика дяка та низький уклін всім нашим захисникам і захисницям!

За що люблю? Не знаю. Просто так.
Ні, не стомивсь. До інших не пристав.
Кохаю будь-яку, як і раніше:
І хліб, і меч, і очі, й шовк, і сталь.

Ойкумена

Приїхали авторські примірники "Лялькаря", дякувати "Фоліо". Білий папір, гарний друк - і дійсно часткова металізація обкладинки, якої ми раніше не бачили.
А ми багато чого бачили.
На телефон не дуже вдається зняти так, щоб передати ефект. В тапера не стріляйте, грає як вміє. Що блищить, то й метал

Книга на сайте издательства Folio.

Навздогін "Лялькарю" вже готуються до друку та чекають, коли ж їх нарешті відправлять до читача, друга та третя книги: "Лялечка" та "Лялькових справ майстер".
Дуже складна технологія металізації обкладинки. Більше ніде в нас такого не роблять. Тому й можливі деякі складності з терминами виходу. Нічого, дочекаємося!
— Ви книжки продаєте?
— Ще ні, поки тільки обкладинки показуємо.
— Гарнюнечки!

Отзывы читателей - Medwwed:

«Чудово!» - захотілося вимовити, перегорнувши останню сторінку. А ще задоволено видихнути, знаючи, що книжка не остання в серії «Ойкумена».
У книжці є все, що привабить не надто досвідчену в художній літературі аудиторію: вистачає і космічних сутичок, і десантних операцій із захоплення на планеті. І просто драйву сюжету. Але це при поверхневому читанні.
Що ж ми бачимо, якщо уважно зупинимося на кожному розділі, кожному контрапункті роману? А побачимо ми високохудожній літературний твір і за жанром, і за дією. Приємно дивує словниковий запас авторів, які писали цю книгу. Око на сторінці не знаходить повторів одного слова, при цьому текст не читається важкувато чи награно. Текст органічно обплітає не менш яскравий і виразний сюжет роману. У книзі немає глобального протистояння «поганих» і «наших», немає банальностей і стандартних фентезійних прийомів. Всесвіт продумано вельми оригінально - раси енергетів та техноложців (а особливо сподобалися гематри...) Небезпеки в космосі у вигляді розумних флуктуацій енергії. А захищають від них незрівнянні антиси - істоти такі ж, як і ми, але... А вже головний герой взагалі незрівнянний.
Але і це все зовнішня оболонка твору. А ось усередині - глибока філософія Королеви болю, залежності рабів від господарів і господарів від рабів, і багато іншого. А також філософія антиса, який сидить у в'язниці за хуліганство, маючи можливості руйнувати зірки...
Загалом чудово!

Marwin16:

Олді для мене насамперед асоціювалися як автори міфологічної фентезі, тож було доволі цікаво ознайомитися з їхнім твором на космічну тематику. Перша частина «Ойкумени» викликала захват - космічна опера в поєднанні зі специфічною мовою Олді! Для мене роман «Лялькар» став масштабним, красивим, поетичним космічним полотном. Велика кількість цікавих людських рас із різною культурою, устроєм, релігією, фізіологією.
Величезний плюс роману в тому, що незважаючи на велику кількість вигаданих термінів, не хочеться одразу лізти до словника (якого немає), їхнє смислове значення розуміється на якомусь інтуїтивному рівні.
Ну і наостанок про героїв. Доля Лючано Борґотти викликає справжній інтерес, а вже рід його діяльності це щось. Особливо органічно вписуються інтерлюдії, що оповідають про минуле героя. Під час дії згадується якийсь факт із життя героя, він одразу зацікавлює читача й одразу ж інтерлюдія на відповідну тему. Також незвичайні й інші герої: Гай Тумідус, кріпаки графа Мальцова, вудуні-адвокат і багато інших.
Загалом якщо комусь хочеться нешаблонної космоопери з цікавим світом і сюжетом - це те, що потрібно. Сподіваюся, продовження буде не гіршим.

Світлана Кононенко:

Радію, що відкрила для себе світ Ойкумени!
Радію, що відкрила його саме зараз, бо, раз і назавжди сприйнявши правила буття пропонованого Всесвіту, заглибилася так, що це допомагає жити в своєму світі.
Дивовижно!
Література найвищого ґатунку!
Вишукана мова, вражаючий сюжет.
Вже знаю, що цей цикл стане одним з найулюбленіших. З вдячністю.

Размышления

Развитие в боевых искусствах идёт по схеме:
Встретишь силу - прояви силу;
Встретишь силу - измени силу;
Встретишь силу - откажись от силы.
Последний пункт, как показывает мой опыт, часто вызывал возражения. Как это - отказаться от силы? Подставить другую щеку, что ли?
Приходилось объяснять, что уход нырком, так, чтобы противник потерял равновесие, споткнулся и полетел вниз по лестнице, ведущей в подвал - это тоже отказ от силы.
Нелинейное мышление - тоже отказ от прямой силы, кстати.

* * *

Розвиток у бойових мистецтвах йде за схемою:
Зустрінеш силу - вияви силу;
Зустрінеш силу - зміни силу;
Зустрінеш силу - відмовся від сили.
Останній пункт, як показує мій досвід, часто викликав заперечення. Як це – відмовитися від сили? Підставити іншу щоку, чи що?
Доводилося пояснювати, що відхід нирком, так, щоб противник втратив рівновагу, спіткнувся та полетів униз сходами, що ведуть до підвалу - це теж відмова від сили.
Нелінійне мислення – теж відмова від прямої сили, до речі.

Хорошие книги и фильмы - Олди рекомендуют

Живі, мертві та ще щось
Стівен Кінг: "Згодом". Видавництво КСД, Харків, 2022, 256 стор. Переклад з англійської О. М. Любенко.

Цей роман Стівена Кінга напрочуд динамічний – що рідкість для книг Короля. Ні, це аж ніяк не бойовик і не пригодницький роман – це містико-психологічний трилер з ухилом до горору (як і багато інших книг Кінга). Однак щільність подій і динаміка розвитку дії – як внутрішньої, так і зовнішньої – у цій книжці вельми потужні. Психологічність і увага до деталей, характерні для прози Кінга, нікуди не поділися – але подані тут компактніше й стисліше, через що роман виявився в півтора раза коротшим, ніж попередні книги Кінга. Роман вийшов захопливим і сам по собі – проте не менш цікаво було спостерігати, як Стівен Кінг змінює від книжки до книжки письменницький інструментарій і манеру розповіді – не виходячи при цьому за межі свого напрацьованого авторського стилю.
Книжка написана трохи менш о̀бразною мовою, ніж зазвичай пише Кінг – але це абсолютно не псує враження від роману. Адже розповідь іде від першої особи, і саме така манера якнайкраще підходить для розповіді з вуст головного героя. "Урізана" о̀бразність чудово компенсується жвавістю мови, низкою сленгових слівець, приказок, жартів та ідіом – а також легкою іронічністю, якої Кінг дає рівно в міру та яка вдало відтіняє загалом драматичну й аж ніяк не веселу розповідь.
Джеймі Конклін бачить мертвих і може говорити з ними. Це не так страшно, як може здатися на перший погляд. Особливо коли бачиш мерців з раннього дитинства і поступово до цього звикаєш. Коли людина помирає від природних причин, вона (або він) на вигляд не надто відрізняється від живої. Ніяких м'ясоїдних зомбі, ікластих упирів і моторошних привидів, що завивають. Щоправда, на жертв автотрощ або вбивств краще не дивитися – видовище ще те! М'яко кажучи, неприємне.
Але все може бути й гірше. Набагато гірше.
Джеймі доведеться з'ясувати це згодом.
Варто згадати, що мати Джеймі – літературний агент. Тож світу видавництв, письменників і літературних агентів у книзі теж буде приділено чималу увагу. Здавалося б, мерці, з якими може спілкуватися Джеймі, і літературний бізнес його матері – це взагалі світи, що не перетинаються. Але в якийсь момент світи все ж перетнуться, і це матиме наслідки.
Ні, не відразу.
Згодом.
Сюжет та інтрига розкручуються впродовж кількох років – але Кінг уміло спресував ці роки у вельми компактний роман, поступово нагнітаючи напругу і саспенс, тож від книжки майже неможливо відірватися. Тут перетнуться долі Джеймі та його матері, її подруги-поліціянтки Ліз Даттон і маніяка-вбивці Гранатомета, що протягом багатьох років закладає саморобні бомби по всьому Нью-Йорку. Навіть найкращі та найправильніші вчинки матимуть свої наслідки, і Джеймі доведеться дізнатися, що далеко не всі мерці такі нешкідливі, як йому здавалося багато років.
Про живих і говорити нічого.
Подолання власного страху. Поєдинок воль і характерів. Відчай і рішучість. Життя і смерть. Клятвена обіцянка, яку герою все ж доведеться порушити (хто б сумнівався?!). І наслідки. Знову – наслідки. Ніщо в цьому (і не тільки в цьому) світі не минає даром. За все доводиться платити. Іноді – відразу. Іноді – згодом. Але платити все одно доведеться. Наприкінці роман вибухає потужною і стрімкою кульмінацією, в якій Джеймі доведеться не тільки взаємодіяти одразу з кількома мерцями, а й уперше побачити, як люди гинуть просто у нього на очах. І у нього з'явиться неабиякий шанс до них приєднатися.
І нехай усе вирішиться хоч і кривавим, але далеко не найгіршим чином, Джеймі знає – це ще не кінець. Нинішня частина історії завершилася, але коли-небудь йому знову доведеться зустрітися зі своїм інфернальним кошмаром.
Не зараз.
Згодом.
Прочитав книжку із задоволенням і практично на одному диханні. Всіляко рекомендую.

****

Подивився вчора у кіно новий фільм із франшизи “Чужі”: “Чужий 5. Ромул”.

Увага, можливі невеликі спойлери — хоч я й намагався без них обійтися. Але не певен, вдалося це мені, чи ні. Бо що для одного спойлер, то для іншого — “норм”.
Ну що сказати? Що подивився, анітрохи не пошкодував: цю “Чужу” франшизу я полюбляю ще з кінця 80-х років минулого тисячоліття, коли ми з дружиною вперше подивилися першого “Чужого” — ще у відеозалі, з касети на телевізорі, на останньому вечірньому сеансі. Зізнаюся, повертатися після цього додому по темним вулицям було трохи моторошно.
Після цього, звичайно, дивився всіх “Чужих”, що виходили, майже всі частини по кілька разів, ще й окремо у режисерських версіях. Тож не подивитися нову частину, звичайно, ніяк не міг.
Щодо нового фільму. Спочатку про хороше.
Хороші зйомки, добра операторська робота, спецефекти, декорації та костюми тощо. У фільмі дуже ретельно і якісно відтворена техніка, приміщення і загальний антураж та атмосфера першого і частково — другого фільму “Чужих”. Приміщення, розсувні двері, коридори, ліфти, сходи, космічний корабель та станція, велика будівля атмосферного процесору на планеті — зовні дуже схожа на аналогічну будівлю з других “Чужих”. А також застаріла по нинішнім поняттям комп’ютерна техніка з багатьма кнопками, невеликими екранами, “антикварними” комп’ютерними шрифтами на дисплеях, схематичними зображеннями — і так далі. Такий собі стильний “ретро-фьючер” у стилі перших фільмів франшизи.
Є кілька непоганих локальних сюжетних ходів. Наприклад, гравітація на космічній станції то вмикається, то вимикається — і, відповідно, герої та всі незакріплені предмети то парять у невагомості, то різко гепаються на підлогу. Дуже круто виглядають літаючи у невагомості рідкі хмарі кислоти за підстрелених чужих — героям доводиться, ризикуючи життям, оминати ці хмари.
А ще у цьому фільмі вперше показано, як малий чужий (новонароджена з людського тіла личинка) перетворюється на дорослого чужого. Щоправда, звідкіля він бере додаткову масу тіла, незрозуміло — як і у попередніх частинах франшизи.
Є тут дуже цікавий і оригінальний персонаж: не повністю полагоджений андроїд-“аутист”. До речі, це, як на мене, найкращій персонаж і найкраща акторська робота в фільмі. Актор на відмінно відіграв і саме андроїда-”аутиста”, і його зміни після апгрейду — коли в андроїда змінюється і манера речі, і словниковий запас, і вираз обличчя та міміка, і поведінка, і навіть пластика рухів. Та й взагалі цей персонаж-андроїд виглядає більш живим і викликає більше співчуття, ніж деякі персонажі-люди.
Ще один, здавалося б, типовий персонаж: молодий задира й хам-аб’юзер — виявився у підсумку не настільки простим. По-перше, в нього виявились вагомі підстави для такої поведінки. По-друге, його, здавалося б, безпідставні звинувачування, — у дечому, як виявилося, мали рацію. Та й гине він героїчно...
Сюжет:
Події фільму відбуваються десь за 20 років після подій першого “Чужого” і мають формальну, хоч і, як на мене, трохи “натягнуту” зв’язку з подіями першого фільму. Шахтарська колонія на віддаленій планеті, кабальні контракти Компанії, що не дають полетіти з планети — і невелика компанія молоді, що, здається, знайшла вихід: як нелегально покинути цю кляту планету.
Але ж, звісно, все у підсумку пішло не за планом — і ось вже молодим людям доводиться боротися за свої життя проти “лицехватів” / “лицехапів” та дорослих чужих на покинутій космічній станції. А тут ще й час спливає, тому що станція ось-ось ввійде у пояс астероїдів (у фільмі більше схожий на кільце Сатурна) і буде розтрощена летючим камінням... Тепер про неоднозначне: важко сказати, чи то “плюси”, чи то “мінуси” фільму. Для кого як.
Цей фільм десь на 80-85 відсотків — такий собі рімейк першого “Чужого” с доданням другого, трохи четвертого — і зовсім трішечки франшизи “Особина” (“Створіння” в іншому перекладі) та фільму “Щось” (“Дещо”). Сюжетні ходи, декорації, спецефекти, деякі персонажі — наприклад, андроїд на космічній станції, зовнішністю та поведінкою дуже схожий на андроїда с першого “Чужого” — і пошматований навпіл, як Бішоп наприкінці другої частини “Чужих”. Навіть деякі конкретні кадри — прямі відверті цитати з попередніх частин франшизи.
Таке ретельне слідування канону та традиції франшизи декого з олдскульних фанів може навіть порадувати, а декого з поціновувачів кіно загалом — навпаки, засмутити.
Дехто у мережі також пише, що режисер і сценарист фільму взяли велику частину сюжету з комп’ютерної гри по “Чужим”, що вийшла кілька років тому. Але я в цю гру не грав, тому порівнюю “Чужий 5. Ромул” тільки з попередніми фільмами франшизи.
А тепер про погане.
У фільмі, як на мене, все ж забагато повторів сюжетних ходів (і не тільки) з попередніх частин франшизи. “Канон”, “традиції” — то все, звісно, добре, — але не можна ж настільки слідувати накатаною колією, навіть не намагаючись привнести у фільм щось нове, цікаве та оригінальне!
Але це не головна проблема фільму, як на мій погляд. Головна проблема — це гра акторів. Так, “андроїд-аутист” зіграв добре... Але це й все. Всі інші актори грають або зовсім трохи вище, ніж “посередньо”, або відверто посередньо, або майже ніяк. Головна героїня — такий собі аналог молодої Ріплі — вся така з себе добра та правильна людина: і братом опікується, і за друзів переживає, і на допомогу приходить, і, коли треба, влучно стріляє по чужих (хоч і вперше тримає в руках зброю), і все таке інше. Але в неї, на жаль, не вистачає ані харизми Сігурні Вівер, ані рівня акторської гри, і персонаж андроїда, який за замислом фільму не є головним героєм, її повністю затіняє.
Але, повторюся, я все ж не пошкодував, що подивився цей фільм. Фанам франшизи “Чужі” — дивитися однозначно. Всім іншим — якщо буде настрій, час та натхнення.

Медлін Міллер: "Цирцея". Видавництво Vivat, 2020, 400 стор. Переклад: Гладкий О.

Цю книжку я читав повільно, розтягуючи задоволення, і все-таки вона закінчилася. Ні, триває – ходжу, згадую, переживаю, розмірковую.
Проза Міллер – це чудово. Відмінне знання матеріалу плюс тонка психологічність, помножені на безсумнівний літературний талант. Читаючи "Цирцею", я, в принципі, був заздалегідь знайомий із сюжетом – життя чаклунки Цирцеї, доньки Геліоса, самітниці острова Еея, було мені непогано відоме. Ось мене й познайомили з цим життям заново – не з уже відомими мені фактами, але зі зворотним боком цих фактів: почуттями, мотивами, стражданнями, поразками, перемогами, висновками, життєвим досвідом. І сюжет, відомий від початку до кінця, раптом став невідомим, що відкривається заново, сторінка за сторінкою.
І фінал. Чудовий фінал, що природним чином випливає з образу Цирцеї. Ймовірно, свого часу ми йшли тим самим шляхом, тому що відлуння Ахейського циклу, особливо роману "Одіссей, син Лаерта", прозвучало тут для мене з особливою силою.
Це книга про найслабшу з богинь. Це книга про жінку – сильну, розумну, пристрасну, терплячу, люблячу. Кажуть, планується восьмисерійний серіал за мотивами роману. Чекаю з нетерпінням.

Песня "Баллада о кулаке" из романа Г. Л. Олди "Мессия очищает диск".

Слова: Олег Ладыженский. Музыка и вокал: Сергей и Елена Соболевы. Клип: Роман Шевченко.

"Где может улечься бык, там может ударить кулак!"

Вдогонку к свежему клипу "Баллада о кулаке". Была и такая версия: поет Олег Попенко (Днепр), видеоряд - тренируется наша группа ветеранов одиннадцать лет назад. Приятно вспомнить.

Поэзия