День гнева

03.12.2022

Новые главы книги "Ляльковых справ майстер" - перевода на украинский третьего тома космической симфонии "Ойкумена" - на сайте.

Шостий розділ - «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ШЕОЛА»:

– Лайно! Лайно! Лайно!
«Гарне початок... дуже доречно...»
– Здохнути мені в канаві! Ненавиджу!
«Гай збожеволів, – відсторонено подумав Лючано, намагаючись не загострювати увагу на здоров’ї свого власного розуму. – Зараз почне битися головою об пальму. І напевно зламає. Пальму, себто: голова у нашого вояка міцна...»
Зір збоїв, відмовляючись підкорятися повною мірою. Зіниці, білки та райдужка (що там ще?) набули дивної вибірковості. Розлютованого легата він бачив чудово. До хрускоту стиснувши кулаки, бризкаючи слиною і налившись поганою кров’ю, як отруйний помідор, Гай Октавіан Тумідус відчайдушно лаявся помпіліанською. Пальму поруч із легатом Лючано теж бачив добре. Навіть дуже добре: від різкості зображення його нудило. Волоски на шорсткому стовбурі, прожилки різьбленого листя, зморшкуваті складки кори. З глибин пам’яті випливли непрохані рядки:
– Волохатий, грізний стовбур пальми!
– Стовбур мій кошлатіший, грізніший!

Сьомий розділ - «ЧУЖИЙ МОНАСТИР»:

– ...так і живемо. Добре живемо, так!
Ува широко усміхнувся, бажаючи продемонструвати, наскільки йому добре. При цьому він ніби ненароком заглянув співрозмовнику в очі. Чи вірить? Чи не сердиться? Чи не надумав знову зачарувати бідного Уву?
Улесливість дикуна дратувала. Зізнатися, лялькар трохи злякався, впізнавши старого кривдника. Ну як вирішить розквитатися?! Лючано Борґотта, багаторічний кошмар арима-канібала – ні, такого Тартальї і на думку не спало б.
«Скоро тобою дітей почнуть лякати», – беззлобно гмикнув Гішер.
Слава такого собі «бабайки» не спокушала. Але у будь-якому становищі є свої вигоди. Краще нехай тебе побоюються, ніж вважають об’єктом для знущань. Ось тільки Уву треба заспокоїти. Інакше, чого доброго, підстереже зі страху в темному переході – і трубою по тім’ячку. Виключно для душевної рівноваги й підтримки миру в Шеолі.
До речі, про мир.

Восьмий розділ - «ДЕНЬ ГНІВУ»:

«У мене для вас, синьйоре лялькар, – думав він, моргаючи, – три новини: хороша, хороша і дуже хороша. Перша – ви, дозвольте привітати, Осяяний. Обранець ангела. Червону пов’язку вам на рукав, і Доброго Брата в доглядачі. У їдальні – без черги. Друга – доки у вас сидить знайомий геморой, інший пенетратор у вас не влізе. Втіштеся. Придумайте байку, що годованець рятує відставне яєчко від дружків-ангелоїдів. Веде, отже, до щасливого кінця. Третя новина – не треба бути професором Штильнером, аби здогадатися: свідомість флуктуації, чи чим там вона думає, не корелює з людським поняттєвим рядом. А також із гуманністю. Мета підселенця – таємниця за сімома печатками. Добро тобі сподіватися на краще, знаючи, чим ці сподіванки обертаються...»
Альтер-его мовчали, не бажаючи нариватися.
«Життя на бомбі, що цокає. Корабель, який з хвилини на хвилину відстрілять і підірвуть. Або не підірвуть. Шанси, терези, вибір... Як же мені все це набридло!»
З верхньої полиці навпроти звісилася рука. У пальцях була затиснута хустинка. Либонь, червона. Рука нетерпляче здригнулася, хустинка тріпнулася: прапор, який спускають униз по флагштоку.
– Дякую, Гаю.

На этой неделе на сайте появился новый рассказ Г.Л.Олди - «Кассандры». Авторы поделились "внутренней кухней" писательства, а читатели успели оставить отзывы.

Рассказ "Кассандры", который мы сегодня опубликовали на "Мире Олди", сложился в воображении сразу, с математической точностью композиции - и без финала.
Вот две сюжетообразующие линии, они переплетаются. Каждая состоит из трёх эпизодов, каждая общим объемом примерно 15000 знаков. Что происходит, где, как, с кем - все известно. Вот здесь линии сходятся...
Что дальше?
Если мы не знаем финал заранее, мы не можем начинать работу. Ну, такая вот странность, у каждого свои недостатки. Несколько дней материал мучительно варился, кипел, булькал...
И вдруг пришел финал: сразу и целиком. Рассказ задышал, задвигался, в мощном темпе написался от начала до конца...
И тут мы попались на крючок последней фразы. Несколько дней подряд перечитывали текст раз за разом, пытаясь понять: оставить или вычеркнуть? Коротенькое предложение, фактически повтор реплики из основного корпуса текста...
Вычеркнули. Нельзя было оставлять.
И поэтому мы никому не скажем, что там было.

* * *

Не успели мы опубликовать на сайте наш новый рассказ «Кассандры», как на него пошли читательские отзывы. Вот, делимся: свежие, еще горячие:

Лорина Филоненко:
Прочитала. Як завжди, неймовірно, неочікувано. Як добре! І усмішка наостанок – промінчик сонця!

Саша Смоляк:
Подняла ребенка сегодня фразой «Все будет хорошо. Не сразу, но обязательно будет».
Опять документальный рассказ, с маленьким элементом фант.допущения, но документальный. И хорошо, что Олди документируют, как выглядит их жизнь сейчас, потом по этим свидетельствам будут учить хроники войны. И плохо, что им приходится, и сердце болит за каждое живое существо, описанное в рассказе, потому что знаешь, что они настоящие.
Но все будет хорошо. Оно обязано быть хорошо. Не сразу. Но когда-нибудь.

Елена Липаткина:
Спасибо. Невыносимо читать, если бы не последние строки : огромная надежда. Обязательно такой должен был быть конец этого рассказа – и так верно, что он такой. Свет и надежда.

Алексей Боровских: Прочитал «Кассандры». Странно, конечно, писать отзывы. Но все же.
Мы все хотим знать будущее. Только не всегда знаем, как мы хотим его знать. А ведь от этого многое зависит. Точнее, почти все.
Увидеть будущее очень просто. Когда изволите? Через три года? Добавьте мысленно всем, кто Вас окружает, плюс три года. Через десять лет? Добавьте десять. Через тридцать? Не хотите? А почему? Не хотите прибавить себе тридцать лет?
То-то и оно, что боитесь. И это — ответ на вопрос, КАК Вы хотите знать свое будущее. Вы хотите его знать, чтобы бояться. Что умрете. Что заболеете. Что Вас выгонят с работы. Да мало ли чего можно бояться в будущем?
Только вот дело в том, что как Вы хотите видеть свое будущее — так Вы его и увидите. Да и сейчас видите, просто не осознаете этого. И все так его видят.
А ведь кошмар настоящего — он ведь оттуда. Из того будущего, которое все боятся. И потому готовы в настоящем на все.
«Кассандры» — про это. Про то, КАК мы хотим видеть будущее. А заодно — и про то настоящее, которое этим видимым будущим определяется. Как бы это не противоречило законам физики.

Денис Елистратов:
Роуд-муви/Исход-блюз.
Четвёртый рассказ военного времени. Осколки прошлой жизни, зарисовки реалий, автором мастерски собраны из хаоса войны не в порядок, в калейдоскоп. Лучи света преломляются здесь не в нефах и сводах готического собора, в осколках собранных любящей рукой в детскую забаву – простейшую обскуру-пещеру. В храме должно нравиться ребёнку, жизнь – не исключение, в ход здесь пойдёт всё. По ходу повествования от лица двух безымянных потерянных ангелов-попутчиков, мат (однокоренное «мать») младенца сменяется плачем, плач – улыбкой, под сенью храма названного именем бабки самого Христа. Итог. Жизнь торжествует для Любящих.
послание апостола Павла к коринфянам (о любви).

Языковой вопрос:

Язык - инструмент для писателя. Если я пианист, но пианино объявят враждебным инструментом - я не смогу полноценно перейти на саксофон. Другое дело, что я, вероятно, смогу написать транскрипцию для саксофона.
Поэтому мы пишем, как всегда, на русском языке, а потом сами переводим текст на украинский. Также переводы наших книг на украинский делают переводчики.
А читатели пусть решают сами. Читать Олдей, не читать - это их выбор.

* * *

Мы по-прежнему пишем на русском, но все наши новые произведения сейчас переводятся на украинский – плюс часть старых. Так что публикуемся сразу на двух языках. А также в меру сил пытаемся решить вопрос с переводами на другие языки.

И вот, например, перевод из "довоенного":

БАЛАДА ДОЛІ

Я не знаю, який мій рядок буде зватись останнім,
На якому акорді чекати удару коси,
Королі — то це ви; я інфант, я зіпсований фантик,
Я — відлуння на сивій горі, бо це ви — голоси.

Перехрестя шляхів — як волосся сплелося на скроні,
Знати б заздалегідь, котрий крок відгукнеться бідою,
Ви — то жменька води, я — долоні, тремтячі долоні,
І долоні горять, бо опалені злою водою.

У якого колодязя вип'ю смертельну отруту,
Я не знаю, і вип'ю, й ковтка буде радісний вміст,
Сіль землі — тільки ви; я — то рута, зів'ялая рута,
Ви — мішень та стріла, я — раптовий пронизливий свист.

Від похмурих Карпат до дрімотних кордонів Равени
Доля впала під ноги — монети перейдених літ,
Кров гаряча — це ви, я — то лезом розрізані вени,
Сонце липня — це ви, а я — сонячний зайчик у склі.

День висить за спиною, мов торба, мов немічна втома,
Ніч укриє колючим плащем, наче тишшю м'якою,
Ви ж бо велетні, ви ісполини, я крихітна кома,
Ви — поверхня ріки, я — вечірній туман над рікою.

Та коли я впаду, кину справу, замовкну, зламаюсь,
Скінчу пісню, у тиші розтану між інших химер,
Ви — великі! Могутні! — здригнетеся, як в лихоманці:
Ось це він, ось це ми, і куди ж ми без нього тепер…

Традицонные уже для этих новостных выпусков "двусторонние стихи":