Гнев на привязи
22.11.2022
Новые главы книги "Ляльковых справ майстер" - перевода на украинский третьего тома космической симфонии "Ойкумена" - уже доступны для чтения. На данный помент полностью опубликована первая половина книги - «ЧАСТИНА П’ЯТА. ТИР І МІХР».
Третій розділ - «ДАНЬ ПАМ’ЯТІ»:
– Будь ласка, дайте руку. Мені треба вас наново ідентифікувати.
Офіцер-прикордонник знущався, не приховуючи цього. Зовсім ще хлопчисько, ще губи в молоці й вус не висіявся, капловухий, акуратненький до огиди, в новісінькому – мов щойно від кравця! – мундирі, він пахнув дешевим одеколоном «Бриз», немов третьосортна повія.
Одна радість, що знущалися не з Тартальї. Інорасець республіканців Міхра не цікавив. Долоня на ідентифікатор, бігом через рамку детектора, недбалий огляд особистих речей – і райдужна кулька візи набула законного місця в паспорті. Документ лялькаря скомпонували за годину в канцелярії сатрапа. Служба расової безпеки свою справу знала – фальшивка підозр не викликала.
– Раді вітати вас на незалежному Міхрі! – буркнув офіцерик, передчуваючи прийдешню поживу. – Зачекайте на своїх супутників тут.
П’ятий розділ - «ГНІВ НА ПРИВ'ЯЗІ»:
– Нуль-третій РПТ-маневр завершив...
Обер-маніпулярій Ліціній Катон, офіцер-координатор 2-ї ескадри Першого Квінтиліанського галерного флоту, слухав доповіді краєчком вуха. Якби мала місце НП, повідомлення надійшло б поза чергою, як належить за Статутом. Доповіді щодо виходу з РПТ – проста формальність, данина традиції. Індикатори зв’язку з 18 основними й 10 допоміжними кораблями ескадри горіли зеленим.
Аварійні датчики мовчали.
На оглядниках розгорталася панорама зіркової системи Йездана-Дасти. У систему з боку Кінської Голови входили дві ескадри помпіліанських миротворців, супроводжуючи дюжину громіздких транспорт-пентер. У їхніх трюмах на Міхр летів VI легіон планетарних штурмовиків «Скутум».
– Нуль-четвертий РПТ-маневр завершив...
– Нуль-п’ятий...
Избранные цитаты из "космической симфонии":
Найважче за все – робити. Це означає – помилятися. Це означає – втомлюватись. Шукати кошти. Збирати сили. Орати, як віл. Надриватися, як проклятий. Прагнути до завершення. Пробивати. Будувати. Створювати.
Ні, не працювати.
Робити.
Це означає обзаводитися ворогами. Залучати порадників. На будь-яку справу порадники летять, як самі знаєте хто самі знаєте куди. Сперечатися. Доводити. Нести. Вислуховувати безглузді жарти. Дізнаватись, що якби робили вони, то зробили би краще. Давитися цим підлим «би». Марити ночами чужим, злим, коров’ячим; «А м-ми-и б-би-и...» Спати впівока. Рвати жили. Робити, коротше.
Ну, от – зробив. Витер мокрого лоба. Видихнув:
«Добре! І вельми добре...»
Думаєте, вам за це поставлять пам’ятник? Клізму вам поставлять...
И не только ("Дикари Ойкумены"):
– Улыбайся! – часто с тех пор повторял дед.
Это звучало как приказ.
– Скаль зубы, волчонок! Врагов это бесит…
И дед закуривал трубочку.
– А друзей? – рискнул однажды спросить Марк. – Друзей, дедушка?
– Друзей? – дед размышлял в облаке дыма. – Друзей радует.
– Тогда почему ты не говоришь мне об этом?
– О чем?
– О друзьях. О том, что моя улыбка их радует. Все о врагах и врагах…
Дед хлопал внука по плечу:
– О друзьях, парень, ты должен все узнать сам. Тут я тебе не подмога…
"Где может лечь бык, там может ударить кулак и селфи". Великий Будда, вот только быка мне здесь не хватало!
Стихи:
Вірші - коротке дихання,
Бачиш: прилив, відлив?
Дощ прикраша сади, гаї,
Тихо гуде в імлі
Поїзд далекий, зорями
Повниться небокрай...
Друже, це поле зорано,
Віршу піти пора.Інший на зміну з'явиться:
Лілія водяна
Хвилю жене, гойдається,
Все, що робив я, зна,
Все пам'ятає, наживо
Разом спліта: скоріш!..
Мрією, брате, нашою
Нехтує - скінчен вірш.Вірші - коротке дихання,
Вірша у цьому сіль,
Знову шлях пилом пихає,
Знову трава в росі,
Небо хрустке, мов печиво,
Крок - то музичний такт,
І кожен дощ, як перший твій,
Кожен як перший, так.
И синхронно:
|
БАЛЛАДА КАМНЯ Я камень, меня толкает Сизиф, взбираясь в небо, Я вымазан крепко в земной грязи, умыться мне бы! Я чувствую плечи и руки его, я чую силу, Я знаю Сизифа - до ногтя, всего. О Зевс, спаси нас! Жесток Громовержец, и путь тяжёл, немыслим отдых, Меня толкают, Сизиф напряжён, проходят годы, Ухаб, я подпрыгиваю, вот-вот сорвусь, низринусь, Но злоба душит, и ярость рвёт, и воля зрима, Как зримы камешки под стопой, мои собратья, Как зримы стервятники над тропой - стрелой бы гнать их! Пора катиться, катиться вниз неудержимо, А я стою - ах, какой сюрприз! Привет, вершина. Стою колонной, я - вбитый гвоздь, уйти нельзя мне, Здесь раньше был я незваный гость, теперь хозяин, Вцепился в гору, как тот репей, меня пришили, Была вершина, так я теперь ещё вершинней! Вот я стою, и вот он сидит, потеет, дышит, Хрипит, но тише уже - гляди! - гораздо тише, И что-то каменное сквозит в его дыханьи, Не разберёшь, кто из нас Сизиф, а кто тут камень. А выше, выше - там облака, Олимпа крыша, Там Зевс с кувшином вина в руках, он нас не слышал, Ну хорошо, не вино - нектар, плевать, неважно, Вот где бы камешком покатать по спинам вашим! И вверх, и вниз, и туда-сюда, до слёз, до хруста, Забить бы в ложе вас, господа, братка Прокруста, За каждый шаг и за каждый день спросить ответа! Сизиф встает, и ложится тень навстречу ветру. Земная грязь на моих боках, и он измаран, Грязь въелась намертво, на века, пускай, нормально, Мы столько лет, а тем паче зим - в грязи, как мыши... "Ну что, катнём?" - говорит Сизиф. И катит выше. |
БАЛАДА КАМЕНЯ Я камінь, мене штовхає Сізіф — от божа милість! Я в бруді земному, від мене разить, мені б помитись! Я чую долоні і плечі його, ось тут він, весь він, Я знаю Сізіфа — до нігтя, всього. Спаси, Зевесе! Мовчить жорстокий, і шлях рипить, і піт у вічі, Мене штовхають, Сізіф хрипить, минає вічність, Бакай, стрибок, я ось-ось зірвусь, вздовж схилу рину, Та злоба з люттю удвох ревуть, і воля зрима, Як зримі гостренькі камінці — гей, побратими! Як зримий яструб в небес руці, мов на картині. Вже час котитися стрімко вниз, назад спішити, А я стою — ах, який сюрприз! Привіт, вершино. Стою — колона, забитий цвях, новий розподіл, Раніш був гостем на цих шляхах, тепер господар, Вчепився в гору, кути розпер, мене пришили, Була вершина, то я тепер іще вершинніш! Ось я стою, і ось він сидить, потіє, дихає, Хрипить тихіше — щаслива мить! — і носом чмихає, І вже твориться щось кам'яне з його руками, Чи я його, чи то він мене; Сізіф чи камінь. А вище — хмари, там очі знов Олімп зіщулив, Там Зевс зі глечиком, де вино, він нас не чує, Ну добре, хай не вино — нектар, пусте, начхати, Ось де би камінь Сізіф катав по вашій хаті! Туди-сюди, і по головах, до сліз, до хрускоту, Забити в ложе, панове, вас, у те — Прокрустове, За кожен крок і за кожен день — агов, де відповідь? Сізіф встає, і лягає тінь назустріч вітрові. Так, бруд земний на моїх боках, й Сізіф замараний, Бруд в'ївся пам'ятью у віках, нехай, нормально, Ми стільки літ, а тим більше зим, брудні, як миші. «Що, котнемо?» — каже мій Сізіф. І котить вище. |
|
БАЛЛАДА НЕДОСТАТКОВ Совершал ли я глупости? О, ещё как совершал! Я ходил по граблям, как по клавишам чудо-рояля, Возглашал невпопад то хулу, то хвалу. Полно, я ли Это делал? Конечно же, я: совершал, возглашал. Допускал ли я промахи? О, ещё как допускал! Я лупил и на звук, и навскидку, всё мимо мишени, В результате стрельбы я надеялся стать совершенней, Строил замки из камня и стали - ан нет, из песка. Был ли грешен я? Что за вопрос! Я грешил, как дышал, А дышал, как грешил, набекрень сдвинув кепочку нимба, Был я богом Олимпа и был обитателем Лимба, И различия эти легко принимала душа. А вокруг гомонила толпа возбужденных святых, Тех, безгрешных, которые глупостей не совершают, Тех, кто в яблочко бьют, без ошибок задачи решают, Тех, кому преподносят авансы, дары и цветы. Я для них был счастливым залогом, подарком судьбы, Без меня они как бы и вовсе не существовали - Чьи бы кости они круглосуточно перемывали, Чьих грехов и пороков покорные были б рабы? |
БАЛАДА НЕДОЛІКІВ Чи робив я дурниці? Ой, люди, робив, і ще й як! Я ходив по граблях, мов по клавішах фортепіано, Невпопад виголошував лайку й хвалу. Непогано Це робив я, на самий примхливий, добродії, смак. Чи я промахи мав? Та я стільки їх мав на віку, Що лупив і на звук, і навскидку, і все повз мішені, Я стріляв і стріляв, та лише тільки гільзи в траншеї, Будував я свій замок із цегли, а вийшло, з піску. Чи грішив я? Питання дурне! Наче дихав, грішив, Потім дихав, неначе грішив, збивши кепочку німба, Був я богом Олімпу і мешканцем темного Лімбу, І відмінності ці до вподоби моєї душі. А навколо юрба гомоніла - святі та й святі, Всі безгрішні, крилаті, ніколи дурниць не робили, Щодо промахів - це не про них, точно в яблучко били, Ось, рядами стоять: ідеальні, чудові, прості. Я для них - запорука щаслива, коханий я їх чоловік, Без такого, як я, вони зовсім би не існували: То чиї би кістки вони радісно перемивали? То чиєї гріховності стали б рабами навік? |
В оформлении использована работа Mathew Schwartz с сайта Unsplash.