ПРОЛОГ

— Не треба!

У відповідь — сміх. Ні, не сміх — дикий регіт.

— Допоможіть!

Уже не регіт — іржання. Щасливе коняче хропіння.

Поліфем сміявся гучніше за всіх. Це він умів. Ну звідки тут допомога, крім нашої? Боягуз наодинці, про що знали всі, хирляк і жмикрут, у компанії Поліфем перевтілювався, входив у раж, заводився з пів оберта, про що теж знали всі. Першим ліз на рожен, бив теж першим. Здавалося, братки — хочеш, не хочеш — скидаються Поліфему на зрив даху, і абзац, приїхали, ставай на базу.

— Відчепіться від мене!

Ага, розігналася. Ми тільки завелися.

Дощ дзвінко цокотів по асфальту, по бруківці старого, вимощеного тисячу років тому Вакхового узвозу. Краплями спливав по графіті «ARGO чемпіон!», виконаному в синьо-сріблястих тонах — кольорах команди. На щербатій, брудній цеглі стіни напис був наче вкритий товстим шаром завчасного інею. Нявчала кішка під дверима банки, іржавої халупи, однієї з безлічі тутешніх гаражів — порожніх, занедбаних, замкнених назавжди. Вікна панельної п'ятиповерхівки, що самотньо, як той зуб у старечій пащі стирчала навпроти стоянки, світилися жовтим. Але ні, жодна жива душа не квапилася висунути носа у кватирку, поцікавитися, в чому річ, або й гаркнути на галасливу компанію. Потайки викликати поліцію? Нема дурних, «синяки» приїдуть і поїдуть, а байкери залишаться, і ти, козлище, залишишся у своїй задрипаній хаті, ти, бляха, дочекаєшся, якщо не виберешся на ранок в інший район, зрозумів?

Це Поліфем винайшов покатушки голяка. Одного разу з'ясувалося, що часи, трясця його мамі, змінилися: трахнути свіжоспійману, верескливу, утримувану братками дівулю Поліфему стало не по кайфу, і добре б просто не по кайфу, але ж не стоїть, не лізе, хоч плач. Дивитися ж, як дівулю трахають інші, тримати й дивитися, наспіх вигадуючи дешеві відмазки, щоб не виставити себе на ганьбу, — це було не просто не по кайфу, а по такому некайфу, що хоч криком кричи. Справа йшла до образливого зашквару, прізвисько «Дрістамед», за яке б'ють смертним боєм, встигло пролунати — спочатку жартома, але ж знаємо ми ці жарти! — і ось вкотре, коли діваху обдерли наголо, перекидаючи м'ячиком від братка до братка, страждальця Поліфема осяяла геніальна ідея. Ризикуючи отримати кулаком у вухо, він вирвав дівулю з татуйованих ручищ Епамінонда, стрибнув у сідло «Химери», кинув здобич перед собою, дзвінко ляснув долонею по голій дупі — й заволав, вихором зриваючись із місця:

«За мною!»

Вмовляти нікого не довелося. Братки дали газу, рвонувши за Поліфемовою «Химерою» — хто відчував нову гру, хто хотів повернути дівулю, а Епамінонд, бичара-тупар, несамовито дер горлянку, розписуючи, як відгамселить придурка, що на раз підламав веселощі. Теличка, гаряча, мокра від поту, билася на колінах у Поліфема, підкидаючи сідницями, захлиналася вереском від жаху, коли пальці ніг на крутому віражі чиркали по бруківці. Поліфем відгукувався трубним ревищем, у якому без слів звучало: «Встає! Трясця його роздери, встає! Стоїть!..» — і тільки-но сто вісімдесят п'ять конячок, що обертають двигун Епамінондового «Тифона», домчали того куди треба й притерли до «Химери», Поліфем нахабно жбурнув теличку Епамінондові й наказав, наче мав на це право:

«Жени!»

Епамінонд не відразу зрозумів, що відбувається. Теличку він спіймав, з його здоров'ям та не спіймати, — закинув за спину, наче чесну шалаву, що благала промчати її з вітерцем, і гола теличка, збожеволівши від страху, мертвою хваткою вчепилася в Епамінонда, обвила руками, притиснулася грудьми та животом, наче шалена коханка.

«Го-го-го!» — заіржав бичара.

На швидкості він упустив, виплюнув, загубив другий склад від слова «гони».

Поліфем прилаштувався у хвіст. Братки натиснули, й галаслива орда, час від часу перекидаючись телицею, як баскетболісти — м'ячем, вилетіла на проспект Кекропа, у темряві смугуючи морок фарами, рвонула до аеропорту, але не доїхала, розполохавши мирні тачки, звернула біля м'ясокомбінату в новобуд, затанцювала між сірими, мовчазними будинками, перетворюючи спальний мікрорайон на безсонний, — з лайкою та прокльонами, що летять з балконів, — далі, далі, до річки, уздовж набережної, у парк, до колеса огляду, повз стадіон, німі трибуни, бігові доріжки… Вони гріли гуму, катаючись від узбіччя до узбіччя, п'яні в дим від раптового захвату. Козлили на задніх колесах, дро́нили ручки газу, гарчали двигунами. Ковбасили без мети й напрямку; тиснули хреста̀, відкидаючись усім тілом назад і широко розкинувши руки. Телиця зірвала голос: хрипіла, сипіла, кашляла. Нею обмінювалися, її саджали, укладали, лапали, ляскали, щипали. Схоже, в телиці крилися невичерпні запаси жаху, що б'є по мізках крутіше наркотиків: пий, братку, кури, нюхай, ширяйся на здоров'я! За стадіоном, на схилах, густо зарослих дикою травою, де вранці вигулювали собак, табун став на прикол. Збуджено галасуючи, байкери зібралися було все-таки трахнути теличку — не пропадати ж добру? — але передумали.

«Гуляй, подруго! — дозволив Епамінонд. — Заслужила!»

Ніхто не заперечив. Купою парного м'яса телиця сповзла з сідла, стала на карачки — вигляд її зараз анітрохи не збуджував братків — і сучкою, яку господар вигнав із хати, потяглася кудись. Здається, вона плакала, а може, стогнала. Поліфем не вслухався. У Поліфема все було добре, якнайкраще. Плював він на всіх теличок світу, плював і спльовував. Тепер він знав, що робити, коли не стоїть.

«Покатушки!» — вигукнув він.

«Го-го-го! — відгукнулися братки. — Покатушки! Зрив з котушки!»

«Покатушки голяка!»

«Го-го-го! Го-голяка!»

Так і прижилося. А братки, коли назавтра табун зібрався докупи, вихвалялися, як вправно та безкінечно трахали своїх дівок, котрі доброволки, за згодою. Тільки-но згадаєш теличку, що шаленою пташкою літає із сідла в сідло, і хоч бетон довбай, чесне слово! Голова в тебе, Поліфеме! Оригінально мислиш, брате, з підхідцем!

— Не треба!

Епамінонд відпасував теличку Поліфему, і той прийняв пас у стрибку. Сьогоднішню теличку відловили в плавучих доках, на естакаді між пірсом і понтоном — дурепа відбилася від подруг, які поверталися після зміни. Поза сумнівами, вона була метечкою, малоазійською переселенкою, а може, біженкою з Халпи. Усі вони такі: ребра назовні, а корма потужна, несхитна, що твоя баржа. І цицьки нічого, стирчать. Метечок Поліфем визначав без документів, навпомацки. Облапавши теличку по-швиденькому, для вереску, Поліфем стягнув із неї косинку, — останнє, що залишалося на метечці, — і, притиснувши тонке, пульсуюче від крику, горло зігнутим ліктем, зав'язав косинку собі на манір бандани.

Табун заревів від захвату. Цей фокус не вдавався нікому, навіть спритнику Хомаду, центровому табуна «Лізімахів». Усі утримували телиць по-простецьки, в обхват, лівою. рукою, і обламувалися, намагаючись впоратися з банданою однією правою. Поліфем же знайшов робочий спосіб, що дозволяє і теличку тримати, й усі десять пальців для справи звільнити. Тут головне було, вив'язуючи вузол на потилиці, не придушити хриплячу забаву до смерті, та вже це питання можна було вирішити, якщо вслухатися в хрип — і не пропустити момент, коли той переходить у сипіння й булькання.

Іноді Поліфем вважав, що з нього вийшов би славний диригент оркестру. У байкерах веселіше, але мистецтво вимагає жертв!

— Відпусти її.

Спершу Поліфем не в'їхав. Вирішив, що перетримав теличку, час робити пас, а то братки зачекалися, хочуть у сідла. Він натиснув міцніше, зверху вниз, щоб телиця впала на коліна, відкриваючи огляд, — і закрутив головою: хто це тут пашталакає? хто?!

— Відпусти, кажу.

Отут Поліфем і побачив його. Крендель стояв на розі Козячого в'їзду, за тридцять кроків від табуна, привалившись плечем до стовпа, на якому судомно блимав ліхтар. Крендель розмовляв із Поліфемом так, немов, дідько його роздери, був Поліфемовим швидким на розправу вітчимом і тримав у руках солдатський ремінь. З тринадцяти років, з того радісного дня, коли Поліфем розтрощив вітчиму голову глечиком для квітів, повним води й зів'ялих тюльпанів, байкер нікому не дозволяв командувати собою. Ну гаразд, віч-на-віч дозволяв, бувало, а в компанії — нізащо!

— Іди сюди, — кинув крендель теличці.

Поліфем хмикнув:

— Ага. Біжи, подруго. Щодуху.

І намотав теличчине волосся на кулак.

— Я сказав: відпусти, — нагадав крендель. Голос його був нудний, як протокол у дільниці. — Оглух?

Поліфем, може, й оглух, а табун, так той вже точно закам'янів. Не втручаючись, тремтячи від передчуття, усі чекали, коли ж Поліфем розбереться з нахабним не по чину кренделем. Такі піжони час від часу забрідали на бази табуна: пригощали пивом, набивалися в братки, сп'яну починали згадувати, що й вони, кренделі, теж ганяли байки по трасах, та ось, дружина, діти, начальники… Поліфема кинуло в жар. Відчуваючи, як дощ закипає, ледь торкнувшись його гарячої шкіри, він вивчав кренделя каламутним від люті поглядом. Красунчик, так. Шкода буде псувати. Плащ такий моднявий, кольору мокрого піску: короткий, до середини стегна, з поясом. Капелюх з коричневого фетру: поля опущені, тулія прим'ята. Навколо тулії — «зміїна» стрічка з пряжкою. Модельні туфлі-плетінки. На обличчя з-під капелюха падає довгий, закручений на кінці, локон. Блондин, чи що? Ліхтар перестав блимати, розгорівся як слід, і Поліфем упевнився: блондин. Вітчим був блондином. Вітчим був натуральним, а цей, мамою клянуся, фарбований.

Ненавиджу, подумав Поліфем.

Він штовхнув теличку ногою і та спритно відповзла до гаража, де досі нявчала кішка. Пірнула в щілину між банками, згинула. Поповзла б вона до красунчика, і Поліфем прибив би заразу без вагань.

— Ти нарвався, — роз'яснив ситуацію Поліфем. — Гайда, я чекаю.

Красунчик зробив крок, другий. Дощ посилився, поривом вітру з красеня зірвало капелюх. Стригся крендель не по-людськи: якщо не брати до уваги один-єдиний локон, усе його чоло було виголене до маківки. Волосся ззаду відросло, як у телички, хвилею падаючи на плечі. Ну, це якщо розпустити, тоді б хвилею, а зараз крендель зібрав волосся у вульгарний хвіст.

Поліфем реготнув:

— Дівчинка! Любиш байкерів, дівчинко?

Крендель нахилився до капелюха, але підіймати роздумав. Напевно, вирішив, що, покривши голову після образливої «дівчинки», надасть Поліфему якусь перевагу. Він пройшов далі, до мотоциклів, зупинився біля Поліфемової «Химери», немов відчував, кому належить цей байк. Поклав руку на сідло, з натиском провів нігтями по туго натягнутій шкірі. Скрип болем віддався в серці Поліфема, і біль перетопився в сказ.

— Не чіпай байка, — порадив він кренделю. — Уб'ю.

І вишкірився:

— Покатушки голяка, га?

Здається, Поліфем винайшов нову розвагу.

Крендель наче й не чув. Сучий потрох, він по-хазяйськи засунув руку під сідло, туди, де сидіння кріпилося до рами — ліпше б він засунув її Поліфему межи ніг! — а другою, правою рукою взявся за передню вилку. Уб'ю, мовчки повторив Поліфем, уже знаючи, що вб'є, без варіантів.

— Гей! — буркнув Епамінонд. — Гей, ти чого?

У запитанні тупака звучала незвична боязкість.

Замість відповіді крендель присів і встав, але вже разом з «Химерою». Байк він тримав легко, без напруги, як наречений наречену, лише трохи прийнявши вагу мотоцикла на груди. Суха маса, згадав Поліфем, півтора центнера, споряджена — біля двох. Плащ безнадійно забруднився в мастилі та розмитій струменями дощу багнюці, але навряд чи це, судячи з обличчя, турбувало красунчика. Лють витекла з Поліфема, і сказ витік, і ще дещо, здається, витекло, але Поліфему було не до сорому, і вже точно не до докорів сумління. Повільно, сантиметр за сантиметром, крендель підіймав «Химеру» все вище. Дихання його залишалося рівним, як у сонного немовляти, щоки — блідими, й коли лікті кренделя, вважай, випрямилися — напівприсід, поштовх, і байк подався у політ, вирішивши, що народився аеропланом.

Летіла «Химера» недовго.

Поліфем ледь встиг відскочити назад. Грюкнувся байк із брязкотом і дзенькотом, глушник відлетів геть, злякавши кішку, ще недавно — безстрашну до насильства, гоготання й теличчиного вереску; відламалася підніжка, огидно погнулося переднє крило, а з ним за компанію й кронштейн кріплення керма. «Химера», улюблениця «Химера», хижачка та стерво, безсоромно валялася перед усім табуном купою дохлятини, й Поліфем зненацька засумнівався, що кренделя вдасться обдерти до нитки, втоптати в калюжу піжонський плащ із туфельками та капелюхом, а щодо жбурляти кренделя із сідла в сідло на повному ходу — і зовсім під питанням, і взагалі покатушки голяка — не така вже й кльова ідея, як здавалося раніше.

— Я тебе знаю, — раптом сказав Епамінонд.

У хриплому рику тупака звучала радість, нескаламучена дитяча радість. Здавалося, він зустрів рідного брата, з яким Епамінонда розлучили при народженні.

— Ти Тезей, борець. Ти борешся в «Елевсіні», у Керкіона.

— Я Тезей, — кивнув крендель.

— Я ставив на тебе проти Скірона. Проти Періфета. Проти Кроміонця-Кабана, минулої суботи.

— Багато виграв?

— Мало. На тебе ставки низькі.

— Ставив би на Кабана.

— Проти тебе? Я що, дебіл?

Крендель мовчав.

— Ні, — наполягав Епамінонд, — ні, ти скажи! Я схожий на дебіла?

Крендель невизначено знизав плечима.

— Я твій фанат, хлопче.

Епамінонд сяяв. Епамінонд либився. Епамінонд тряс кулаками:

— Ти чемпіон, а я твій фанат. Гроші — порох, лайно. Скільки не заробив, на випивку вистачить.

Байкер дістав фляжку:

— Пригостити тебе?

Вони розмовляли так, наче Поліфема тут не було. Та що Поліфема — табуна не було, чорт забирай!

— Іншим разом.

— Точняк?

— Виграєш на мені п'ять разів поспіль, тоді й проставишся.

— Ок! Ти що п'єш?

— Усе.

Крендель озирнувся. Переконавшись, що теличка втекла, а отже, конфлікт вичерпано, він підняв капелюха, обтрусив його й нап'яв на голову. Уперте пасмо волосся знову вибилося з-під капелюха, впало вниз, навскіс розділило обличчя на дві нерівні частини. Ішов крендель, не озираючись: знав, що переслідувати не будуть, а може, чхати хотів на переслідувачів.

— Борець, — з дурнуватим виразом обличчя повторив Поліфем.

— Борець, — погодився центровий Хомад. — У Керкіона бореться.

— В «Елевсіні»…

— Скірона завалив.

— Скірона!

— Періфета завалив. Бляха, Періфета-Дубинника…

— Ага! — Епамінонд вишкірився, демонструючи фатальну нестачу зубів. — Голими руками. Я ще думав, чи не поставити проти Тезея. Найкращий бій місяця! Періфет гумовим кийком бився, а він його — раз!..

Епамінонд показав, як крендель Періфета — раз. Вийшло переконливо. Напевно, у виконанні кренделя це було ще переконливіше. Оригінал завжди кращий за копію. Навряд чи Періфет був важчим за «Химеру» в спорядженому стані. Дзенькіт, згадав Поліфем. Брязкіт. Глушник відлетів. Крило погнулося, рульовий кронштейн. Навіть не хочеться думати, що відвалилося в бідолахи Дубинника.

— Кроміонця завалив…

— Ага! Кабан йому в ноги, а він зверху. І ліктем, ліктем…

— Ліктем — це круто…

— Кабан ліг, хропе. Слина підлогою…

З кожною секундою, з кожним словом, вимовленим вголос, Поліфем почувався впевненіше. Ні, не боягуз. Не чмо ганебне. Не Дрістамед, добра повні штани. Ми якщо кому й поступимося, то тільки чемпіону. Періфета завалив, Скірона, Кабана, ось уже й ми в хорошій компанії. А «Химеру» полагодимо, без проблем. Руки, слава богу, не з дупи ростуть. Зв'язався б із чемпіоном, він би нам руки точно туди запхав. І ліктем, ліктем!..

Фляжка Епамінонда пішла по колу. Яблучний самогон обпікав горлянки, кулаком пробивав стравоходи, вогняним клубком вирував в луджених шлунках. У Хомада в заначці знайшлася друга фляжка, з ялівцевою горілкою. Поліфем розщедрився на останню баклажку пива, яку збирався прикінчити без чужих ротів, на ніч. Життя вдалося. Ще хвилину тому здавалося, що гірше й бути не може, аж ось, погляньте — вдалося!

— Скірон!

— Періфет!

— Кабан!

— Завалив…

— Каже: виграєш п'ять разів…

— Завалив…

Про «Химеру» не згадували. Байк лежав, де впав, але привид мотоцикла, кинутого під ноги Поліфему, їздив поруч, накручував кола, гарчав двигуном, надаючи розмові таємничого підґрунтя. Ні словом, ні натяком братки не торкалися того, що сталося. Можна було повірити, що байк злетів сам, і впав сам, і досить про це. Поліфем бачив, що братки нишком підморгують йому, йому одному — не переморгуються, а підморгують! — кивають на «Химеру», виразно підтискають губи, і на обличчях видно значущість події, така офігенна значущість, що відблиск слави лягає на Поліфема, перетворюючи невдаху на героя.

— …тоді, мовляв, проставишся…

— …гумовим кийком…

— Голими руками!

— Керкіон кого попало не випускає.

— Ха! У Керкіона досвід…

— У нього чуйка…

— Гей! Братва!

— Повернулася?!

Біля банки стояла нещодавня теличка. Без найменшого сорому стояла вона у чому мати народила, навіть не думаючи прикритися. Погляд телички липким слимаком переповзав з одного байкера на іншого. Коли вона втупилася у Поліфема, той здригнувся. Люди так не дивляться, і коти з собаками не дивляться. Дах, чи що, знесло? Ну її в пень, не до покатушок сьогодні.

Після знайомства з кренделем, який виявився зовсім не кренделем, а борцем Тезеєм, Поліфем підозрював, що в нього не встане навіть на секс-бомбу з довідкою, якби стрибнула та голяка до нього в сідло. Та й «Химера», бляха, не на ходу…

— Вали звідси!

Він чекав заперечень, але табун, схоже, був згоден.

— Вали, поки ми добрі!

Теличка стояла. Дивилася. Облизувала губи.

— На, тримай!

Поліфем зірвав косинку, кинув у теличку. Не докинув: косинка впала в калюжу. Епамінонд підняв із землі спідницю: мокра, брудна, спідниця розійшлася по шву. Зім'яв у кулаці, жбурнув. Хомад запустив у дурепу курткою:

— Одягнися! І вали, вали!..

Теличка кивнула: не байкерам, радше якимось своїм думкам. І, трясучи цицьками, попрямувала до Епамінонда. Йшла вона не поспішаючи, але на подив швидко: ось ще біля банки, а ось уже поруч із тупаком. Простягнувши руку, дівиця погладила Епамінонда по колючій щоці. Поліфем побачив темне волосся в неї під пахвою; опустив погляд нижче, відзначив кучерявий трикутник у паху, на який раніше не звернув уваги. Точно, малоазійка, з Халпи. Цих голитися силою не змусиш. Була в Поліфема дівчина-халпійка, так він язик стер, умовляючи. Колеться їй, бачте, і подразнення…

Теличка гладила й гладила. Нігті її злегка поскрипували на жорсткій щетині щік байкера. Не рухаючись, немов боячись злякати диво-дивне, Епамінонд потайки підморгнув браткам: бачили? Дівки западали на Епамінонда, всі знали про це. Але щоб повернутися, коли щойно волала, наче різана? Поліфем встиг пошкодувати, що Тезей відвалив дочасно — от була б потіха! — але шкодував він недовго, бо дівиця опустила руку нижче, ковзнувши кінчиками пальців квадратним підборіддям тупака, потім невимушено взялася, наче так і треба, і вирвала Епамінонду кадик. Коли пальці її зімкнулися за кадиком, Поліфем, що стояв поруч, почув слабкий хрускіт, а під час ривка — вологе цмокання й тріск.

Епамінонд булькнув. Стало видно, що кадик його на місці, нікуди не подівся. Здалося, з полегшенням зітхнув Поліфем. Повірити в те, що відбувається, йому було важче, ніж знайомій халпійці поголити інтимні місця. Ледь-ледь повіриш, переконаєш себе в реальності, а воно, бач, колеться й подразнює, сил нема терпіти. Епамінонд усе булькав і булькав, наче баклажка пива, яке розливають у кухлі, потім упав на коліна і забулькотів голосніше, марно намагаючись впоратися з ушкодженням хрящів гортані та травматичним набряком у ділянці голосових зв'язок. Теличка теж стала на коліна, ще раз погладила байкера по щоці, потужним ривком звернула Епамінонду шию, як курчаті, і звідти, з колін, у стрибку буцнула Поліфема головою в живіт.

Світ вибухнув.

Уламки забили горло кляпом.

Цілу вічність Поліфем вчився дихати заново. Це було боляче. Це було найгірше, що траплялося з Поліфемом у його короткому, насиченому подіями житті. Він корчився в калюжі, розбризкуючи брудну воду з райдужними плямами бензину. З носа текло, з рота текло, живіт перетворився на паливний бак, куди запхали палаючу ганчірку, і цей бак вибухав знову й знову, наче вибух зняли для кіно та поставили на повтор. На вдиху спазм перекривав шлях повітрю, видих розбризкував шмарклі та слину. Поліфема нудило жовчю, мозок слав панічні сигнали рукам і ногам — руки хапали, ноги загрібали, через що легені зморщувалися, висихали, перетворювалися на щільну грудку. Якийсь інший, нетутешній Поліфем висів у повітрі, за метр від страждальця, і дурнувато хихотів, розуміючи, що абзац, приїхали, ставай на базу. Навколо щось відбувалося, щось важливе, швидке, галасливе й неприємне, але якби на Кекрополь звалилася атомна бомба, то й вона не відволікла б Поліфема від мук задухи.

У паху затверділо. Цілюще повітря увірвалося в легені. Поліфем зайшовся диким кашлем, спробував встати на чотири кості, але його штовхнули в груди, наказуючи лежати смирно, а головне, на спині. З відстороненим здивуванням, нібито він був глядачем, а не учасником, Поліфем виявив, що дівка нахабно стягнула з нього штани — Епамінонд здох би від заздрощів! чи він і без заздрощів здох? — і зараз збуджує його рукою, а дружок Поліфема, трясця його роздери, відгукується на це безбожне насильство. Коли збудження сягнуло межі, теличка перетягнула предмет її інтересу, обв'язала біля самого кореня тонким шнурочком, на якому раніше висіла щаслива монета, амулет центрового Хомада, видерлася на Поліфема, наче він був найкрутішим байком, і рвонула з місця, погнала по вибоїнах.

Якби Поліфем не відключився на третьому повороті, він би знав, як це назвати. Покатушки голяка, так. Сам придумав.