Фантомний біль

Ці болі фантомні, ці друзі приходять у сни,

Той мертвий, цей зрадив, між цим не зламати стіни.

І спори киплять, як раніше, на кухні старенькій,

І нам не загрожують кари небесні й земні.

І звіями дим, і любові звучить камертон.

Як треба, на виручку кинеться зразу будь-хто…

…В Годину Бика прокидаєшся і не вщухає

Цей болю фантом.

— Ти ж бо, брате, худий. Мені жити товстим?

Чи не те, брате, п’ю, чи не те, брате, їм?

— Ні, тут справа у часі, бо часу немає

В мене, брате, займатись безглуздям таким!

У минуле вертаєш щоночі

В кур’єрському поїзді,

Піднімаєшся, входиш,

Ось капці, таріль на столі.

І немає на світі сумніш

І сліпучіше повісті,

Чим вернутись туди, де всі вдома,

І дім ще стоїть.

У минуле вертаєш:

Прохожі, і липи, і вулиця.

Он хлоп’я із м'ячем,

І сусідка стирчить у вікні,

І такі всі чужі —

Безтурботними буть заманулося.

І такі всі свої,

Я один — тільки я — в стороні.

Я застряг в майбутті й сьогоденні,

Лихих і згорьованих.

Де сирени весь чаc

І пальба моє серце довбе.

Я спішу, спотикаюсь,

Бо простір і час вже спресовані.

І до жаху боюсь

Тогочасного стріти себе.

Не впізнали б себе,

Розійшлися — пліч-о-пліч — примарами.

Я цього не збагну, він також —

І тоді на зорі

Паралельно ми підем

Одними і тими ж бульварами,

Принци, ґедзі та коники,

Кожен в своїм янтарі.

— Повітряна тривога — із повітря,

Як вати солоденький сніжний клуб,

І вишнею летить по небу вістрям

Вперед ракета, що чекає губ…

— Чудовий стиль! Як мед, втіша мене!

— У сховище! Бо, курво, звіздане!

Не пишу я про втому. Відбуло, та й по всьому,

На вітрах невагоме, полетіло в пітьму,

Зустріч стала обломом, розлучились, сіроми.

Не пишу я про втому. Я не хочу чомусь.

Не пишу про хвороби. Не залізна утроба,

Тільки марні ці спроби — пожалітись. Кому?

Ось, дивіться, суглоби, ось пігулки — особі.

І про втому вже — пробі! — лізе слова намул.

Якщо п'яний — халепа! — не пишу, бо не треба,

Бо дивлюся — шерепа, хоч в знайомім плащі,

А здавалося, красень, і землі не торкався,

Всім на заздрість. В екстазі, бач, громада пищить.

Кажуть, що для поета не існують тенета —

Хоч про те, хоч про це ти, не прописано меж.

Хай втомився чи випив, то співай, а не схлипуй,

Ну і хулі, що хрипко, а талант не проп’єш!

Так, талант, розумію, критик учить — німію,

Докір втримать зумію, і стусан — від жінок!

Будьте живі-здорові та до мене — з любов’ю!

Свій ховаю — лавровий! — в шафу бляклий вінок.

Я п'ю за тих, хто напевно брехав,

Траплялося, що й мені,

Та в бійці був, хоча я не гукав,

Завжди на моїй стороні.

Я п'ю за тих, хто знавав слова:

«Не буду», «Не хочу», «Ні»,

Та, якщо треба, мовчки вставав,

На поміч ішов мені.

Я п'ю за тих, хто мене не любив,

Що, загалом, не біда,

Та на помилках мене не ловив,

І про помилки мої не трубив,

І в дупу мене не бодав.

Нехай я п'яний, та вип'ю ще,

За тих, хто не друзі, ні!

Але нас вбивав однаковий щем,

Ми разом жили під одним бичем

Й служили красі одній.

Коли я п'ю, то я п'ю до дна,

І на коня — ще сто.

Ми різні, і різні у нас імена,

Та час-лиходій нас не оминав,

То ж… Є у вас ще краплина вина?

Промовте за мене тост!

Вигорання.

Сонце раннє

У вікні.

Світло геть прожене тумани,

Скаче день на лихім коні.

Ждать мені?

Потрясіння —

У горіння

Апетит.

Зір, печінка, душі тремтіння —

Все прожите в огонь летить.

Бог простить.

Біль, неспокій…

Вірша рокіт —

Болю крах.

Всі надії вогонь жорстокий

Обертає на попіл, прах

На вітрах.

Вигорання

І метання

Угамуй.

А інакше — живеш за гранню.

Скаче день, розганя пітьму,

Вір йому.

А вірші що? Не куля, не снаряд,

Бо не вбиває слів відважних ряд,

Чи користь є від слів? Вони не скажуть:

У вічності задумливо парять.

Час спотикнувся, він, гад, застиг:

Лютому ж йти і йти.

Наче безбожний шукач інтриг

Сів за накритий стіл,

Він оцінив смак страв і вина,

Після — вина і страв,

І затягнув,

Що прийшла війна,

Що на порозі страх.

Плакать почати? Чорнило дістать

І відточити перо?

Кинуть на лист все, що він описав,

Не рахувати ворон,

Редагувати бувальщину й біль,

Лютощі, пил і бій?

Будуть робити це наперебій.

А де любов? Тобі

Треба шукати в пилюці, в бою?

Звісно! А знайдеш — пий,

Так на безводді по краплі п'ють

Лагідний дощ сліпий,

Так неспокійно в тяжкому сні

Ловиться вірний тон:

Ось хтось знайомий

По буйній весні

Йтиме до літа. Хто?

А бездіяльність дружить з самоїдством,

З дитинства. Ясно це — не треба й слідства.

Немає справ — сидиш, гризеш себе,

Доїв себе — їси всіх по сусідству.