Тривожний рюкзак

Жив-був художник — ось пензлик, ось ручка, ескіз олов'яних бійців,

А тут війна — підібралася, сучка, і руку жме до синців,

Сміється: «Ти ж сімейний, небого? Он діти, чуєш, галдять!

Малюй свої соняшники, Ван-Гогу, який з тебе, дурню, солдат?»

Жив-був айтішник, адмінив сайти, заточував сервери,

А тут війна розкидала байти, і похер їй правила гри,

Регоче, курва: «Та ти ж пузатий! Кнурячий у тебе зад!

Хто схоче такого в атаку взяти, який з тебе, дурню, солдат?»

Жила-була медсестра в пологовому, де матінки та дітлахи,

А тут війна каже: «Богу богово, а лохове вам, лохи!

Ходи та бійся, сиди та бійся, он дітям хоча б дай лад,

Всі інші турботи тобі до біса, який з тебе, хвойди, солдат?»

Хазяйка в парку кафе тримала, до речі, жила-була,

А тут війна вогнем з неба впала, і замість кафе зола,

Війна танцює то так, то рачки, кричить: «Що, хороший снаряд?

Давай-но, шльондай світом, жебрачко, який з тебе зараз солдат?»

Жила-була війна, ой, війнонька, і непогано жила,

Зі світом гралась, мов чортова донька, стріляла, жерла, пила,

У купу мішала слова та дати, мерцям дарувала хрести,

І раптом солдати, ну скрізь ті солдати, і нікуди відійти.

Тримають стрій, неголені морди, у погляді — смерть ворогам,

Які тут, хай би їм грець, натюрморти, які тут пологи, га?

Який там сервер, лети він прахом, який там бокал вина?

Здається, вперше тремтить від страху, тремтить від страху війна.

У кут глухий, може, що й останній, загнали, насунули вже,

І не звернутись до Google з питанням, не відмахнутись ножем,

Війна старечі щелепи скалить та голосить невпопад:

«Я тут випадково, я заблукала, який з мене, дури, солдат?»

А коли кричати не стало сил,

Він тоді хрипів, а потім мовчав,

А в кінці спитав, бо такі часи:

«Гей, мій друже, на небесах єси,

Не набрид ще цирк цей? Давай, кінчай!

Хліб насущний, діти-батьки, творці,

А тверезо глянеш, так чистий цирк!

Тільки от не треба: гуляв, грішив,

По гріхам і кара, по карі й гріх —

Та який не був би я дебошир,

Нам обом дебош припав до душі,

Ми ж чекаємо: прилетять, усіх

Піднесуть, врятують, дадуть пальто…

Я все думав, Ти. А Ти думав, хто?

Я не докричався, коли кричав,

Ти не долучався, не зустрічав,

Може, я не правий, рубав з плеча,

Може, Ти не правий, така печаль,

Ось я і кажу: «Все, давай, кінчай!

К бісу шапіто, починай потоп!

Так, відомо, Ти. А Ти думав, хто?»

А коли просити не стало сил,

Бачить він: сірник у руці трима.

Вогник йому каже: «Давай, гаси,

Дуй, і не барися! Пітьму неси,

Припини тортури, бо світ — тюрма.

Не марнуй мій час! Цирк горить вогнем!

Я ж тобі кажу, погаси мене».

Він мовчав, дивився. Сірник горів,

Так, немов палати міг у віках,

Було дуже холодно на дворі,

Січень йшов у лютий між яворів,

Сльози брались кригою на щоках,

Крижаними баками по краях.

«Думав, Ти, — сказав він. — А вийшло, я».

Колись був рай без добра і зла,

Без смерті та без гріхів,

Жили ми, не знаючи, що це рай,

І звали його інакше.

Крива підсадила, взяла на злам,

Суглоби спиняють хід,

Горить від прильоту сусідський сарай

І дача палає наша.

Нас рай дратував, ми сварили цей рай,

Кущі та діброви сварили.

Зривали з гілок його диво-плоди,

Придатності термін дивились,

Тепер хоч плач, а горить небокрай,

Хоч що, а підрізані крила,

До хмар стоїть дим, задушливий дим,

Над раєм — диявольські вила.

Розрізнення смертне добра і зла,

Як дорого коштуєш ти!

Едемських кущів не впізнаємо,

Настали важкі часи:

Ось попіл, вугілля, а ось зола,

Валюта часів простих,

А це вода, яку ми п'ємо,

Їжа, яку ти їси.

О так, це їжа, їжа й вода,

Й повітря — дихай, Адаме!

Для Єви плед, а іще білет

На поїзд у майбуття.

Життя планувалося, от біда,

Назавжди — цінуй, лайдак!

Тепер «назавжди» і близько нема,

До «зараз і тут» вороття.

Колись був рай без добра та зла,

Тепер є добро і зло,

А раю нема, є лише вайфай,

Ні краплі не схожий на рай.

По небу вітер, як помах весла,

По тверді — глухий розлом,

Ворона каркає: «Прощавай!»

Вогнем горить небокрай.

Якщо люди — прах, і банкує страх, і поля засіваються мертвими,

Зійде там навесні, як у дикому сні, легіон злих опудал з метлами,

Якщо батальон пішов на бульон, а в котлі кипить каша з зеками,

То в очах царя червона зоря, й геть біжить відображення з дзеркала.

— Може статись, — каже нам Іра, —

Він правий, шановний цар Ірод,

Бо не з дівства воду, бач, пити,

Бо важливо немовлят вбити,

Головою вдовольнити Саломію,

Ось і я роблю те, що я добре вмію.

Якщо партактив з рук годує чортів, а дияволу суне причастя,

Та ідуть раби міряти гроби, щоб у них, як на зоні, чалитись,

І горить вогонь, б'є в убивчий гонг, їсть будинки й божі створіння,

То душа царя, гола і стара, не душа, а золи роїння.

— Може статись, — Вася допуска різне, —

Він правий, шановний цар Грізний,

Ми не люті, то часи люті:

Псячий череп, диба та Малюта.

Виводи на двір родину, боярин,

Прикопаємо в Бабинім ярі,

Черв'яки повзуть по трупах, ще й змії,

Ось і я роблю те, що добре вмію.

Якщо світ — лубок, цар — то майже бог, бог — то майже цар, тільки в небі він,

То рабам не вистачить домовин, їй-бо, лягуть стервом, наче і не були,

Стане партактив сам себе пекти, і поля більш не будуть тирами,

І блисне вінець гаслом «Все, кінець», побіжить внизу рядок титрами.

— Може статись, — шкірить цар зуби, —

Він правий, той Каїн, пан згуби,

Першим треба камінці брати,

Ми, царі, не вартові браттям,

Ми, царі…

                      Знов вишкіря зуби

Голий череп — кістяний, грубий.

Важить, лічить смерть царів, мірить,

Кожен робить те, що добре вміє.

— Гей, до мене, — кричить вона, — опирі! Гей, до мене, мої вурдалаки!

Повстають: їх щоки брудні та старі, нігті кров'ю покриті, мов лаком,

І обличчя повернуті дико назад, і від пилу волосся сивіє.

— Чи ви «за»? — питає вона.

Вони «за».

— То ж біжить та покличте Вія.

— Підніміть повіки, — велить їм Вій. — Підніміть мені, курви, повіки!

Бо в моїх очах смерті буревій, хоч всі люди подохли б навіки,

Бо у мене під стилим залізом повік зір такий, що печінку виїсть,

І хоч перший, хоч тища перший рік — я їх бачу наскрізь, навиліт!

А близ вівтаря стоїть Брут Хома,

З глузду з'їхав Брут, розуму нема,

Він вперяє погляд у чорний мрак,

У кромішній мрак, мертвий Вія зрак,

От він дивиться на того мерця,

І одразу видно, що сердиться,

А в руці Святе Боже писання,

Для прицільного в око метання.

Що там далі було, не розкаже ніхто; гоголь-моголь — він навіть не стане,

Церква півнем скакала, нявчала котом, мов їй п'яти чорти лоскотали,

І втікали бійці бісовської орди через хащі, за гори та ріки,

І гриміло їм вслід: «Та куди ж ви? Куди? Опустіть мені, курви, повіки!»

І вже потім штучний той інтелект,

Наче вершник без голови,

Скаже нам: «Ви сплутали right і left!

Тут століття сиплються в очерет,

А у вас все ножик і пістолет…

Люди, чи не занадто ви?»

Ми у відповідь ноги сховаємо в плед,

То якийсь тупий інтелект.

А тоді той штучний, той інтелект,

Наче голос зі злої пітьми,

Скаже: «Так, культура, прогрес, балет,

Не убий, сльозинка, розум-атлет,

Але ось кувалда і в рай білет!

Людство, шлях цей невже ж прямий?»

Все у нормі, ми скажемо, краще пий,

Інтелекте, ти зовсім тупий.

Інтелект той штучний наприкінці,

Мов у небі божа труба,

Гримне: «Зрозуміло, всі молодці,

Зберігу в архіві вас — жмут із цифр,

Що до тіл, так вибачте, то не ціль,

Краще ви полежте в гробах!»

Ми відповімо: що ж, ха-ха, хі-хі,

І гуртом, юрбою в архів.

Ось «Р», писав Бредбері, значить «ракета», а «В» значить «вобла», а може, не вобла,

Дивись, як із тумбочки, як з-під паркету воно вилізає, стозевно та обло,

В контактах і чатах чудовисько рика, чудовиську в телику тісно, хоч трісни,

І дибки бруківка стає на загривку, яку сильний вибух висмикує з місця.

Чудовисько лізе зі сварок негайно, в мовчанні ховається, днює й ночує,

Себе у промови вождя одягає, говорить саме і саме себе чує,

Рве в клапті родини, і дружбу, і пам'ять, жере почуття і думки, ще й ригає,

А те, що любили, трималися, спали, то вже не на часі, не допомагає,

І діти загиблі його не турбують, і вбиті дорослі його не бентежать,

Зате туго віжжі натягнуті будуть, зате порубають гаї — хай полежать!

Чудовисько лізе зі шторму істерик, із валу депресій, дев'ятого валу,

Так з піни Венера виходить на берег, їй піна солодка, їй піни замало,

Все піна повинна узяти до ладу, щоб всесвіт у піну без виходу вдерся,

І треба одразу, гуртом, невідкладно, і треба отут, а не десь там, не десь там.

Стою біля дзеркала — наче залізо, холодна душа і важка, наче камінь,

Чудовисько лізе з очей моїх, лізе, бажає на волю. Мовчу, не пускаю.

Ой, було рожеве небо, пінилось вино в бокалі,

Вибух піну гнав криваву, ой, було рожеве небо,

Поміж небом тим і іншим ліземо у жар руками,

Злам шукаємо даремно, кричимо, псуємо нерви,

Небом білим і червоним густо повняться бокали,

Запах меда, міді, моря, мора, мертвих — все в букеті

Нерозривно, упереміш; не знайшли ми, що шукали,

Нишпоримо — ні, немає! — проклинаємо ракети,

Пилом — спогад кришталевий, пилом — сохла глина мандрів,

В пил густий сузір'я пали, мов дурні та добрі вісті,

Вибір, зроблений не нами, жовчне свято, світ-примара,

Нас лихе зібрало диво разом у лихому місці.

Ой, було рожеве небо, чиста правда, було небо,

Піна днів ставала дибки, чиста правда, дибки піна,

Билося життя під пліттю, мов рабиню била нелюдь,

Смерть гуляла коло хати, підкрадалася до тина.

Падай у троянди неба, гей, у хмари, у найближчі,

Роздирай шипами душу, хай назовні ллється пам'ять,

Ось тому рожеве небо, коли сонце сходить нижче,

Що на світі забагато нас, поранених шипами.

Коли зроблюся я старим

І видам тищу книг,

Я стану річкою, з гори

Стечу у потойбік.

Дуби на пагорбах стоять,

По берегах комиш,

І забувати буду я

Все те, чим жив раніш.

Коли я стану стариком,

Прихильником добра,

Я стану лагідним рядком

Під натиском пера,

Водою потечу в струмках,

Проллюся у садок,

І мова житиме в віках,

Якщо живий рядок.

Коли зроблюся я старим —

Радійте, карасі! —

Тоді я стану вщент дурним,

Дурнішим за усіх.

Чого не знаю, те бозна,

Такі ми, старики,

Проте зима, а там весна,

У темряві зірки.

Коли я стану дід Піхто

І одряхлію вже,

Не зрозуміє геть ніхто,

Що означа мій жест.

Глядач не розбере прикмет?

Ой, теж мені секрет,

Коли у вуликах є мед,

Смачний травневий мед.

Коли я стану стариком,

Глибоким стариком,

Я стану мідним п'ятаком,

Розмінним п'ятаком,

Бери мене, дівчисько, так,

Хоч я не золотий,

Придбай-но кульку за п'ятак,

І кулька полетить.

Холодно влітку, мов кригою миють, крикнув би вголос, та звуки німіють,

Ложкою меду в бочці помиїв тонуть і гинуть слова,

Прахом залізо, пряме окривіє, насип осінніми зливами змиє,

Світ пожирається дикою міллю, міль промовля: «Дайте два!»

Час прокрутили на фарш у кунсткамері, пекла бруківка — то благосні наміри,

Ось до кобил женуть сивого мерина; хто божевільний — мудрець,

Вірша рядки — то є кулі суцільні, випили, брякнули, стрільнули, вцілили,

Учні сенсея, як зграя, обсіли, хай ім, безжалісним, грець!

Падають бомби, руйнуються принципи, тут головне — виглядати, мля, принцами,

В юні роки цілував ручку жінці я — знайдуть, розкрутять, як млин:

Жінка не та, я не той, а лобзання — просто, бач, у непристойність сповзання,

Брате, чекаємо на покаяння, термін — п'ятнадцять хвилин.

Чи ти живий, чи помер ти — все супер, все почуття з'їсть, яке зветься гумор,

Сутінки світу — немирні по суті, тхір наведе вовчий лоск,

Кожен чиряк закипає воронкою, кожен дзвінок віддає похоронкою,

А на руїнах, отут, під сосонкою, був продуктовий кіоск.

Примхи у вічності ріжуть краями, звіри навчають людей рити ями:

«Будете, — кажуть, — живими мерцями.  Це ж, мабуть, вище, ніж звір?»

Вище, звичайно, і рух суто правильний, так доростемо ми і до диявола,

Стиснемо яблуню райську по-справжньому; жало блищить: «Мені вір!»

Тут і підкажемо Євам з Адамами стати Адольфами, стати Саддамами,

Вчора були королями та дамами, нині вже вийшли в тузи.

Стіл затрусивсь. Б’ють і бубни, і черви — вибухи рвуть забудови і нерви,

Фенріра-вовка приваблять консерви, вивалив Фенрір язик.

У лексикона великі новації — ось під артою мирняк на локації,

Бачиш, як грона душисті акації тонуть у сивим диму?

Мова нова грізно брязкає траками, ломить зеленкою, гупає страхами,

Місто спотворює рвами, бараками — ні, не сприйму, не сприйму.

Горлом німим, ротом рваним, як рана, я навздогін домовин каравану

Хрипом давлюся, і лазні криваві піною скрізь повстають,

Слово старе, як нове, мене кличе, хоч несучасне, але пересічне,

Боже, нехай зберігається вічно!  Жити йому у раю.

Від тривоги до тривоги не знайти шляху-дороги,

Хтось жбурнув той шлях під ноги — жмут ганчір'я злий.

Дайте спокою! Слабкою не поворухнеш рукою —

Ось, накапай із флакону, ще й горілку лий.

Пам'ять відьмою завила: від прильоту до розриву

Лише мить — лікарня, ринок… Клубочиться дим.

Вікна геть, згоріла стріха. Старість — ось у чому втіха,

Маєш, що згадати. Лихо, лихо молодим.

Ніч суцільну до світанку п'єш безсоння. Навіть зранку

Мовкне птах. На башті танку крапельки роси.

Кіт нявчить: йди геть, ледащо! Світ фортуну в клуню тащить,

Хоче світ, щоб стало краще. Шансе, сучий син!

А від мене і до тебе кілометрів, як до неба,

Якщо раптом мапу треба, лікаря поклич.

Ми і так до серця серцем, бо ми разом попри все це:

«Що, гуркоче? Чую, чесно. Як ти? Знаю, ніч».

Бог між слів, а чорт між крапель, піднімай-но вище прапор,

Хай побачать: ще не крапка, ось такі діла,

Хоч флагшток мов сигаретка, ще й не оксамит — серветка,

Але вже пішла «ответка», добренько пішла.

Щось було, а інше буде, цей згадає, той забуде,

Б'є шаман у древній бубон, ліжко ходуном,

Чи то разом, чи окремо, дрібним бісом пальців тремор,

Затихай, мовчи, сирено, все, підйом, підйом.