Скриньки Пандори

Сварки, розбрат і докори,

Б'ються та штовхаються,

Скриньки-скринечки Пандори

З ранку відкриваються.

Взвод Пандор, а може, рота,

Трудиться біля воріт:

Чи не мало у народу

Бід-нещасть? Агов, нарід,

Гей, хлопчиська та дівчиська,

Гей, ЮНЕСКО та Джі-Сім,

Зараз лясне наша кришка —

І відразу кришка всім!

Біль із боєм однокореневі,

Бій з любов'ю однокорінний,

Із часів війна виймає нерви,

Ворога годинник б'є стінний,

Жах з колін піднявся, робить крен

Під контральто радісних сирен.

Тиша — незвичайність, рідкість, диво,

Ти її розслабленням вшануй,

Сядь чи ляж, зберися воєдино

І забудь одразу про війну.

Три секунди. Хай війні тій грець,

Встав, згадав. Вся тиша нанівець.

«Не» відкинь — ненависть пельку стулить.

Хоч цілодобово Гугл питай,

Бджоли мед несуть не в танк — у вулик,

Вивчи, повтори, запам'ятай.

Рай — кохання працьовитих бджіл.

Де читав це? Гугле, підкажи!

Бузина розпалася салютом,

Прах — домівки, кров — брудна вода,

Що не місяць — нескінченний лютий,

Що не день, від розуму біда.

Добре жити на землі дуркам,

Друзі, в чат запрошую, welcome.

Старці окупують трон довічно,

Не встають — кишківник барахлить,

У лайно, бач, не заходять двічі,

Як сказав філософ Геракліт.

Їхав через річку Ім'ярек,

Також не зайшов —  розумний грек.

Кажуть, що було спочатку Слово,

Однокореневе з усіма,

Розділились світло та пітьма,

І ділились знову, знову, знову,

Міріади крихітних частин

У програмах бачимо новин.

Ромул з Ремом — спір за сочевицю,

Брат убитий, Рим стріча зорю.

Ромул пише молоком вовчиці

На арені: «Можу. Повторю».

Під веселі вибухи гранат

Ріже тушку Ромула сенат.

Однокореневі біль з любов'ю,

Однокореневі біль та бій,

Однокореневі ми з тобою,

Корінь спільний, кульки голубі,

У вечірнім парку нині ми,

Ти мене, будь ласка, обійми.

Жив великий учитель всьому,

Налітав, як пустельний самум,

Запевняють плітки —

Він дає вже роки

Настанови Самому Йому!

Язик роздвоєний, як у змії,

Двома пишу,

Біжіть по небу ви, слова мої,

Небілий шум.

Шумить під вежею наш Вавилон,

Все вій-трава.

Біжи по воску ти, моє стило,

Одне, як два.

Віршований розмір ламається від прямого влучення

Плануючої бомби, яка про вірші геть нічого не знає,

Цілими під'їздами руйнуються ямби, будівлі та інші скупчення

Анапестів і шкіл, що хрумтять в необачних руках разом із нами

За волею долі, а може, випадку, не знаю, кого іще.

Страховище, думаю я, не називаючи імені. Страховище.

З кімнати не виходячи, живу в державі Спогади,

лечу з гори на саночках з минулого сюди,

Ах, гірка, гірка-гірочка, ось латка, далі дірочка,

то бруд стоїть до пояса, то чистий блиск води.

Ось війни апаратнії, ось Фіви Семивратнії,

ось Ахіллес, ось — ах, заліз! Куди? Під три чорти!

Тут лук Гандіва бах та бах, а там Політбюро в гробах,

була держава, й геть нема, і сліду не знайти!

З кімнати не виходячи, летять галопом коні, чи

блазнюють горе-коміки, чи трагіки басять,

Те, що було, сховалось за, «ти не виходь…», поет сказав,

«минеться все», додав не той, і всі, і весь, і вся.

Плив на Ітаку — та куди; накреслив коло — геть кути;

японським був городовим, став харківським дурком,

Десятиліття в акурат, як раб, будую зикурат —

за томом том, за томом том, за томом знову том.

З кімнати не виходячи, сварюся із дракончиком,

купив квиток на зореліт і ринув у круїз,

Вернувся — бач, Мазандеран, де ногу цуцик задирав

на гасла ціннісних ідей і сцяв ізверху вниз.

З кімнати не виходячи, я в увертюрі коду чув,

як злодій, кравсь опівночі — стрічай,  житло чуже!

Ага, знайшов, ні, не знайшов, прекрасно, ні, куди пішов,

злате телятко, та не тут — шукаю, годі вже,

Все, що в кімнаті, то моє, як з неї вийду — все, що є,

з собою далі заберу, так писано дурку,

Піду собі кудись туди, із рюкзачочком сам-один,

знайду кімнату іншу — де, яку?  Та будь-яку!

Я думав: чорнилом папір закаляю,

Й мені тут відкриється шлях самурая,

Просвітлення мить — то реально можливе,

Бо слово, як меч, наче шабля, мов злива.

Я потім папір друкмашинкою мучив,

І погляд колишній поету докучив,

Ось копія друга, ось третя є з краю,

І це, мабуть, впевнений шлях самурая.

Я далі успішно бруднив монітори,

В атаці був уке, у захисті — торі,

Рубились абзаци, меч б'є та карає,

І тут мені бачився шлях самурая.

Із піхов мечі — це сьогодні смартфони,

А шлях ні мети, бач, не має, ні форми,

А ронін блукає курними шляхами,

І краще його не чіпати руками.

Я жив ідіотом, я дурнем був млосним,

Я думав, що шлях самурая — та ось він!

А зараз лежу та милуюсь на вишню,

А може, на небо, а може, і вище,

Слова, мов пір'їночки, перебираю…

І справді, до чого тут шлях самурая?

Біля ставка на містках, на дощатих підмостках

Жаб'ячий хор з корифеєм горланить ексод,

Мед ллється з неба на землю, світ хилить у сон,

І позіхає ліниво кудлатенька моська.

Сонячні відблиски — йде у ставку чехарда,

Й поки що Богом не створений перший Адам.

Здоров будь, дядьку Боже,

Як вік, здоров'я, діти?

Відкинемо дурне —

Чи наше, чи Твоє.

Скажи, деньок погожий

У раю зараз квітне?

Чи хочеться пісень?

Вони у мене є.

На арфі — ні, ніяк,

І геть ніяк на лютні,

Акорди — спотикач,

А не коньяк і брют,

У янголів Твоїх

Слух, знаю, абсолютний,

Так ось, чи не набрид

Тобі цей абсолют?

Спускайсь, посидимо,

Спустошимо пів літра,

Наріжемо сальця,

Ти сало як, їси?

Озвучимо на двох

Ми трапезну молитву:

Все добре буде, так,

На небесах єси.

І знаєш, дядькуБоже,

Все справді добре буде,

Тут не здуріти б нам,

Не братися за ніж,

А якщо в справах Ти,

Заїли дядька будні,

До Тебе підіймусь —

Не зараз, а пізніш.

Сестро, ти знаєш, щось я дуже сьогодні втомивсь,

Ось прямо з раночку лежу та розумію — втомивсь,

Колись вважав, що сталевий, і ліз у різні халепи,

І ось лежу, і сил нема, хоч вдавись.

Сестро, ти знаєш, я вставати з ліжка геть не хотів,

Наче колода, я лежав, вставати геть не хотів,

Навіщо, думав я, ліжко, як не полежати трішки,

Не застилати ж нам його поготів?

Сестро, ти знаєш, я у стелю все дивився  вночі,

Як люди дивляться в небо, так у стелю я дивився вночі,

Одним у жмені синиця, тим журавель — в небі птиця,

А я займався, сам не знаючи, чим.

Сестро, ти знаєш, я занадто вже старий для війни,

Як не крути, я застарий для тої курви війни,

І ось кручу я весь час, щоб зрозуміти хоча б,

Кому потрібні ми, старі пердуни?

Сестро, прикинь, а я раніше знав — помру молодим,

Адже це круто, сестро, блюзмен — і помер молодим,

Коли ти п'яний чувак, і у кишені голяк,

Й дівки сідають у найперші ряди.

Молодосте, де ти, ось лежу і кличу я медсестру,

Дуже втомився за сьогодні, кличу я медсестру,

Мою гітару давай-но, і блюз новий заспіваймо,

Укол підожде, мабуть, ще не помру.

Сестро, ти знаєш, щось я дуже сьогодні втомивсь,

Чесно скажу тобі, я, наче вантажник, втомивсь,

На себе зранку дивлюсь, всю ніч складав я цей блюз,

А блюз новий — він недарма лине в вись.

Сідай же, сестро, тут вагон вільних місць!