Зловлю зорю...
Крила заплела —
Не злетіть! — в косу.
Всі свої діла —
Ось вони! — несу.
Білі коси — то
Нелетючий дим.
…Не судила. Тож,
Світе, не суди!
ПЕРЕДМОВА
Я завжди була тільки поетесою. Так, потроху перекладала вірші: Муса Джаліль, Микола Заболоцький, Леонід Вишеславський… Ніколи не перекладаючи прозу, я не думала, що на схилі віку стану перекладачкою, та ще кого — улюбленого Генрі Лайона Олді! Про це я ще напишу трохи нижче.
До своїх віршів досить критично відношуся. Не всі подобаються, щось здається «сірим», занадто простим, хочеться, щоб було яскравіше. А в цю книгу я відібрала улюбленців, і своїх, і читачів. Для автора найбільший подарунок, коли чуєш від читача: «Цей вірш допоміг мені жити». І людина читає вірш напамʼять. Я не завжди розуміла, як оцей вірш міг допомогти? Наприклад, вірш «Панує тиша. I протяг в залі…», на мій погляд, дуже песимістичний, яка від нього може бути допомога? Потім я, здається, зрозуміла. Жінка в той час розлучалася, і цей вірш про розлучення впав на підготовлений ґрунт, бо зʼявилася думка: «Я така не одна», бо відбулося переживання і співпереживання…
Памʼять береже відгуки, які торкнулися душі… Ті відгуки, на які не очікуєш, які вириваються у людей спонтанно… Колись один хлопчина сказав: «Я міг би дружити з усіма вашими героями…». І жіночка, якій я ввечері подарувала книжку, а вранці вона зателефонувала: «Всю ніч за столом в нічній сорочці читала вашу книгу, не могла відірватися…». А ще колись мені сказали: «В тебе прості вірші, на перший погляд. Але це — коробочка, а в ній — ще коробочка, а потім — ще… І скільки разів читаєш, стільки й зʼявляються якісь нові почуття, якісь нові нюанси…». Хочеться вірити…
Люблю виступати перед школярами, їхні очі — нові світи! Нічого в житті не буває випадковим. Якось помилилася номером. Відповідає жіночий голос: «Ви звідкіля?» — «Запоріжжя». — «А це Львів». Я перепросила. Слово по слову, виявилося, що вона — вчителька. А я якраз збиралася на «Форум» до Львова. Кажу: «Я можу виступити у вашій школі». Чую: вона замʼялася. Я її чудово розумію: а що як я графоманка неадекватна? Я попросила адресу і вислала для школи книжки українських поетів, якими могла поділитися: запорізьких, луганських, кримських авторів, дві посилки… Поклала туди й свої дві книжки. Отримали посилки вони в пʼятницю, виступ запланували на понеділок. Я зазвичай починаю розмову з дітьми віршем «Бранка» Марини Брацило, геніальної поетеси, яка рано пішла з життя… Цей вірш вона написала в 15 років! Прочитала їм ще твори наших поетів, свої вірші. І… Дуже неочікувано: діти починають читатимої вірші! Це ж треба… Вивчити за день — і не легенький «Борщик», а серйозні, «дорослі» вірші. Це теж запамʼяталося… Це ж щастя, правда?
І знову мені пощастило… Коли я прочитала епопею «Ойкумена» Генрі Лайона Олді, 15 книг, від яких перехоплювало подих… Я наче бачила ці всі світи, бачила на великому екрані. І звучали вони українською… Отоді зʼявилася думка — перекласти. Ніколи я не перекладала таких великих творів, тож аж руки трусилися, коли звʼязувалася з авторами… Досі не знаю, як я наважилася. Я навіть не думала, що встигну перекласти всі 15… А зараз вже більш ніж 30 перекладених книг за плечима. Велика дяка авторам — Дмитру Громову й Олегу Ладиженському, улюбленому Генрі Лайону Олді!
Ну от, дорогі читачі… Я похвалилася, тепер можна починати читати.
Лорина Тесленко
